ІНТЕРВ'Ю ВАСИЛЬЧУКА З ВАСИЛЬЧУКОМ

Версія для друку
2509201

Сьогодні, шановні читачі, «Вечірки», до вашої уваги інтерв’ю засновника тижневика Віктора Васильчука із заслуженим журналістом України, письменником, лауреатом премії імені Лесі Українки, Івана Огієнка та багатьох інших вітчизняних і міжнародних літературних відзнак, володаря п’ятьох «Діамантових Дюків» у прозі, дипломанта Міжнародного рейтингу популярності «Золота Фортуна» Віктором Васильчуком (на знімку), прізвище якого занесене до Енциклопедії Сучасної України та «Золотого фонду нації».
– Вікторе, відомо, ти пишеш для газети, створюєш чудові книги, малюєш, фотографуєш, вирощуєш кактуси, доглядаєш кицьок, займаєшся радіоелектронікою… Це – звідки все?
– Ще колекціоную марки, монети, відновлюю дитячі іграшки… І не помилюсь, коли відповім, що передовсім, від мами з татком, а ще – від діда з бабою, і, мабуть… від Бога. Хоча батьки мої прості люди. Мама – робітниця, татко – залізничник (на жаль, його вже 8 років немає на цьому світі). Він волів бачити мене водієм чи, як він, – газоелектрозварником, але ж… з шкільних років у газеті. Робкорівська школа. Перші завдання від редактора. Перші публікації. Юнкор «Радянського Полісся» – це вам не жарти (усміхається). Це – авторитет серед ровесників, вчителів. Подобалося страшенно…
– Сьогодні багато говорять про свободу слова, проте мало хто цікавиться моральною стороною нинішньої журналістики, і, зокрема, етичними її засадами. На твою думку, етичні кодекси мають значення в роботі журналіста?
– Мабуть, спочатку варто усвідомити, що таке етика в журналістиці. Якщо вдатися до арістотелівського трактування цього поняття, то все досить просто: поводься так, як треба поводитися у власному домі. Як на мене, то найголовніше етичне правило журналіста – вміти слухати і робити об’єктивні висновки, спираючись на власний досвід та інформативний багаж. Сповідуй завжди правду і не нашкодь. Це я роблю вже 30 років у «Вечірці», що стала сімейною справою. Тижневик народився водночас з Незалежністю країни. Це був голос не тільки Коростенського краю, а й всієї області, всієї країни. Правди не люблять в усі часи. І тоді, і зараз. Стільки судових справ довелося пережити, різних непорозумінь… Але того, хто йде, важко спинити…
– З-під твого пера вийшло вже і немало книг для дітей. Чим приваблює статус дитячого письменника?
– Я ще іноді відчуваю себе малим і дивлюся на світ очима малого. А якщо без філософії, то мені просто подобається писати для хлопчиків і дівчаток речі, котрі, впевнений, читають і дорослі. Проте писати для дітей, повір, набагато важче. Вони страшенно не люблять фальші. У своїх казках, оповіданнях я майже нічого не вигадую. Бо казка – це реальність. Хіба не казково, коли киця Соня грається з пацючихою Криською? Але ж це – реальність, вони таки граються, тільки розмовляють іншою мовою…

– Нещодавно у видавництві «Бук-Друк» з’явилася бувальщина «Пригода на Червоній гірці». Чому вирішив торкнутися теми історії рідного міста. Своєрідний пошанівок чи не тільки?
– Так, перш за все – пошанівок. Проте у мене в силу вражень від різних першоджерел склався свій власний погляд на цю тему. І захотілося донести її не тільки дітям у незвичній формі. Здається, вдалося. Сподіваюсь, книга зацікавить, і не тільки дітей. Це підтвердилося й на цьогорічному Міжнародному конкурсі прозових україномовних видань «Dnipro-Book-Fest-2020».
– І це, певно, не останнє, тобто, не крайнє досягнення?..
– Авжеж. На початку вересня було підбито підсумки Міжнародного, 10-го конкурсу імені де Рішельє-2020. Як повідомили його організатори, я став володарем «Діамантового Дюка» за книгу «Правдиві байки кота Персика». Одержав Диплом у номінації «Проза» Літературної премії імені Юрія Яновського та Всеукраїнську літературну премію імені Миколи Томенка.
– Ти пишеш в основному про тварин, природу, стосунки її з людиною. Чому?
– Ми ж єдине ціле – людина і природа… Тож повинні жити з нею в цілковитій гармонії, і головне – берегти її, бо це, без сумніву, наш дім. І тут в нагоді має стати теж етика. Я вже десь казав, що ми зрештою стаємо на шлях самовідданого захисту тварин, що дає великий поштовх у розвитку екологічної етики. Процитую прем´єр-міністра Англії лорда Ерскіна, який у 1809 році проголосив у палаті лордів: «Без жалю до тварин немає істинно гарного виховання, немає істинно доброго серця». І ми це теж варто розуміти. Адже природа нічого не прощає, вона набагато сильніша від нас.
– Сьогодні чимало митців йдуть в політику. Чи не думав ти про це?
– Я й не відходив від неї, бо ж робити газету і бути поза політикою – нонсенс, хоча я ніколи не був в жодній із минулих і наявних нині партій. Проте маю певні симпатії (усміхається)…
– Незабаром вибори до місцевих громад. Якби ти надумав іди в депутати, то на щоб опирався, щоб обіцяв своїм виборцям?
– Тут інше… обіцяти легше, аніж робити гарні, показові справи.. От я спільно із сім’єю тридцять років видаю газету на повному самофінансуванні – це ж гарна справа… Пишу книги для дітей, що пропагують любов до рідного краю, залучають робити добро, оберігати природу, «братів наших менших» – теж, вважаю, добре діло. І нікому ж не обіцяв, що робитиму це. Хоча гіпотетично, уявивши (робить паузу), скажу таке: у нашому місті величезної уваги потребує духовність і культура, відродження авторитету інтелігенції. Треба, мабуть, відкрити й певний заклад вищої освіти, адже спудейство – досить прогресивна спільнота, Маємо відкрити хоча б один книжковий магазин, літературну кав’ярню, де б можна було збиратися творчим силам. Коростенщина – надзвичайно потужний творчий край. Ратував би за сучасний, обладнаний всім необхідним притулок для безхатніх тварин. А скільки треба зробити для річки Вуж, скажімо. Наприклад, почистити її русло, впорядкувати береги, обладнати комфортний міський пляж із зоною відпочинку. Річка – це своєрідна візитівка міста, краю. Вимагають уваги й прибудинкові території, дороги на околицях, тарифи на комунальні послуги, тощо. Ого! Ніби передвиборча програма!
– Чи повернувся б ти хоча б на мить у своє минуле?
- Точно, що ні. Вже й не вернеш тих людей, з якими спілкувався, жив, у кого навчався професіоналізму, доброти, життєвої мудрості. Від суботи й до суботи… Такий графік став нормою не лише для мене, а й для всієї сім’ї, бо газета стала сімейною. Тож забуваються всілякі негаразди, коли поруч з тобою дружина Світлана, донька Юля. І не хочеться іншої долі. Хоча можна було працювати й жити в столиці, редагувати солідний журнал. Шкода тільки, що час так невпинно летить вперед. Але я щасливий. Мене знають і поважають не тільки в рідному краї. Я люблю свою професію, не розділяючи журналістику й письменство. Спілкуюсь з цікавими людьми. Усміхаюсь ранкам, підсумовуючи вечорами зроблене.
– Гаразд. Насамкінець – традиційні побажання читачам, землякам і (усміхається)… майбутнім виборцям.
– Обирайте знаних, достойних і тих, хто не обіцяє багато. А побажати читачам і землякам хочу, насамперед, здоров’я, щастя, втіхи від того, що ви робите, мирного й сонячного неба, і ставтеся до оточуючих так, як би ви хотіли, щоб ставилися до вас.

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!