Сьогодні, шановні читачі, «Вечірки», до вашої уваги інтерв’ю засновника тижневика Віктора Васильчука із заслуженим журналістом України, письменником, лауреатом премії імені Лесі Українки, Івана Огієнка та багатьох інших вітчизняних і міжнародних літературних відзнак, володаря п’ятьох «Діамантових Дюків» у прозі, дипломанта Міжнародного рейтингу популярності «Золота Фортуна» Віктором Васильчуком (на знімку), прізвище якого занесене до Енциклопедії Сучасної України та «Золотого фонду нації».
– Вікторе, відомо, ти пишеш для газети, створюєш чудові книги, малюєш, фотографуєш, вирощуєш кактуси, доглядаєш кицьок, займаєшся радіоелектронікою… Це – звідки все?
– Ще колекціоную марки, монети, відновлюю дитячі іграшки… І не помилюсь, коли відповім, що передовсім, від мами з татком, а ще – від діда з бабою, і, мабуть… від Бога. Хоча батьки мої прості люди. Мама – робітниця, татко – залізничник (на жаль, його вже 8 років немає на цьому світі). Він волів бачити мене водієм чи, як він, – газоелектрозварником, але ж… з шкільних років у газеті. Робкорівська школа. Перші завдання від редактора. Перші публікації. Юнкор «Радянського Полісся» – це вам не жарти (усміхається). Це – авторитет серед ровесників, вчителів. Подобалося страшенно…
– Сьогодні багато говорять про свободу слова, проте мало хто цікавиться моральною стороною нинішньої журналістики, і, зокрема, етичними її засадами. На твою думку, етичні кодекси мають значення в роботі журналіста?
– Мабуть, спочатку варто усвідомити, що таке етика в журналістиці. Якщо вдатися до арістотелівського трактування цього поняття, то все досить просто: поводься так, як треба поводитися у власному домі. Як на мене, то найголовніше етичне правило журналіста – вміти слухати і робити об’єктивні висновки, спираючись на власний досвід та інформативний багаж. Сповідуй завжди правду і не нашкодь. Це я роблю вже 30 років у «Вечірці», що стала сімейною справою. Тижневик народився водночас з Незалежністю країни. Це був голос не тільки Коростенського краю, а й всієї області, всієї країни. Правди не люблять в усі часи. І тоді, і зараз. Стільки судових справ довелося пережити, різних непорозумінь… Але того, хто йде, важко спинити…
– З-під твого пера вийшло вже і немало книг для дітей. Чим приваблює статус дитячого письменника?
– Я ще іноді відчуваю себе малим і дивлюся на світ очима малого. А якщо без філософії, то мені просто подобається писати для хлопчиків і дівчаток речі, котрі, впевнений, читають і дорослі. Проте писати для дітей, повір, набагато важче. Вони страшенно не люблять фальші. У своїх казках, оповіданнях я майже нічого не вигадую. Бо казка – це реальність. Хіба не казково, коли киця Соня грається з пацючихою Криською? Але ж це – реальність, вони таки граються, тільки розмовляють іншою мовою…

– Нещодавно у видавництві «Бук-Друк» з’явилася бувальщина «Пригода на Червоній гірці». Чому вирішив торкнутися теми історії рідного міста. Своєрідний пошанівок чи не тільки?
– Так, перш за все – пошанівок. Проте у мене в силу вражень від різних першоджерел склався свій власний погляд на цю тему. І захотілося донести її не тільки дітям у незвичній формі. Здається, вдалося. Сподіваюсь, книга зацікавить, і не тільки дітей. Це підтвердилося й на цьогорічному Міжнародному конкурсі прозових україномовних видань «Dnipro-Book-Fest-2020».
– І це, певно, не останнє, тобто, не крайнє досягнення?..
– Авжеж. На початку вересня було підбито підсумки Міжнародного, 10-го конкурсу імені де Рішельє-2020. Як повідомили його організатори, я став володарем «Діамантового Дюка» за книгу «Правдиві байки кота Персика». Одержав Диплом у номінації «Проза» Літературної премії імені Юрія Яновського та Всеукраїнську літературну премію імені Миколи Томенка.
– Ти пишеш в основному про тварин, природу, стосунки її з людиною. Чому?
– Ми ж єдине ціле – людина і природа… Тож повинні жити з нею в цілковитій гармонії, і головне – берегти її, бо це, без сумніву, наш дім. І тут в нагоді має стати теж етика. Я вже десь казав, що ми зрештою стаємо на шлях самовідданого захисту тварин, що дає великий поштовх у розвитку екологічної етики. Процитую прем´єр-міністра Англії лорда Ерскіна, який у 1809 році проголосив у палаті лордів: «Без жалю до тварин немає істинно гарного виховання, немає істинно доброго серця». І ми це теж варто розуміти. Адже природа нічого не прощає, вона набагато сильніша від нас.
– Сьогодні чимало митців йдуть в політику. Чи не думав ти про це?
– Я й не відходив від неї, бо ж робити газету і бути поза політикою – нонсенс, хоча я ніколи не був в жодній із минулих і наявних нині партій. Проте маю певні симпатії (усміхається)…
– Незабаром вибори до місцевих громад. Якби ти надумав іди в депутати, то на щоб опирався, щоб обіцяв своїм виборцям?
– Тут інше… обіцяти легше, аніж робити гарні, показові справи.. От я спільно із сім’єю тридцять років видаю газету на повному самофінансуванні – це ж гарна справа… Пишу книги для дітей, що пропагують любов до рідного краю, залучають робити добро, оберігати природу, «братів наших менших» – теж, вважаю, добре діло. І нікому ж не обіцяв, що робитиму це. Хоча гіпотетично, уявивши (робить паузу), скажу таке: у нашому місті величезної уваги потребує духовність і культура, відродження авторитету інтелігенції. Треба, мабуть, відкрити й певний заклад вищої освіти, адже спудейство – досить прогресивна спільнота, Маємо відкрити хоча б один книжковий магазин, літературну кав’ярню, де б можна було збиратися творчим силам. Коростенщина – надзвичайно потужний творчий край. Ратував би за сучасний, обладнаний всім необхідним притулок для безхатніх тварин. А скільки треба зробити для річки Вуж, скажімо. Наприклад, почистити її русло, впорядкувати береги, обладнати комфортний міський пляж із зоною відпочинку. Річка – це своєрідна візитівка міста, краю. Вимагають уваги й прибудинкові території, дороги на околицях, тарифи на комунальні послуги, тощо. Ого! Ніби передвиборча програма!
– Чи повернувся б ти хоча б на мить у своє минуле?
- Точно, що ні. Вже й не вернеш тих людей, з якими спілкувався, жив, у кого навчався професіоналізму, доброти, життєвої мудрості. Від суботи й до суботи… Такий графік став нормою не лише для мене, а й для всієї сім’ї, бо газета стала сімейною. Тож забуваються всілякі негаразди, коли поруч з тобою дружина Світлана, донька Юля. І не хочеться іншої долі. Хоча можна було працювати й жити в столиці, редагувати солідний журнал. Шкода тільки, що час так невпинно летить вперед. Але я щасливий. Мене знають і поважають не тільки в рідному краї. Я люблю свою професію, не розділяючи журналістику й письменство. Спілкуюсь з цікавими людьми. Усміхаюсь ранкам, підсумовуючи вечорами зроблене.
– Гаразд. Насамкінець – традиційні побажання читачам, землякам і (усміхається)… майбутнім виборцям.
– Обирайте знаних, достойних і тих, хто не обіцяє багато. А побажати читачам і землякам хочу, насамперед, здоров’я, щастя, втіхи від того, що ви робите, мирного й сонячного неба, і ставтеся до оточуючих так, як би ви хотіли, щоб ставилися до вас.