До 80-річчя від дня народження поета: ЖИТТЯ ЗАРАДИ СВІТЛА І ДОБРА

Версія для друку
109201

Поет Олег Федотович Головко своїм активним життям та письменницькою творчістю, без сумніву, залишив глибокий слід на землі. Народився він 1-го вересня 1940 року, в селі Рахни-Собові (нині Рахни) Гайсинського району на Вінничині, в родині колгоспників. Його батько Федот Іванович не повернувся з фронту Другої Світової війни. Дитячі та шкільні роки Олег провів на Житомирщині, у селищі Ємільчине, куди у трирічному віці переїхав з мамою та двома старшими сестрами Галиною та Єльвірою. Тут він успішно закінчив середню школу № 1 і подався на факультет автоматики, телемеханіки та зв’язку Томського електромеханічного інституту залізничного транспорту.
Оволодіння знаннями з предметів інженерно-технічної підготовки йому давалося з легкістю бо з шкільних років мав неабиякий хист до точних наук. Читав багато художньої літератури і захоплювався поезією. Саме тут у нього стали помітними перші паростки поетичного таланту, зерна якого були засіяні ще за шкільною партою в селищі Ємільчине і тому Олег в студентські роки з пером не розлучався, був активним дописувачем газет, де друкувалися його замітки на молодіжну тематику, а найчастіше – авторські вірші. Відтак, завдяки натхненній і наполегливій творчій праці студента поета-аматора з-під його пера у 1961 році вийшла перша збірки поезій «Над Томью-рекой», а за рік після неї у тому ж Томському книжковому видавництві побачила світ його вже друга збірка під назвою «Радио на сосне». Ця збірка була присвячена будівельникам залізничної магістралі Абакан-Тайшет «Траса мужності».
Після закінчення інституту Олег, як молодий інженер-зв’язківець залізничного транспорту, виявив власне бажання залишитися в тамтешніх краях і в 1962-1965 роках за інститутським направленням працював викладачем в Новосибірському професійно-технічному училищі залізничного транспорту. Викладацька робота була йому до вподоби, адже спілкування з педагогами, колегами по роботі та студентами надихала і придавали натхнення до написання нових поетичних творів, які все частіше почали з’являтися в періодичних виданнях, а вже через рік такої роботи йому вдалося видати свою третю поетичну збірку «Мои друзья».
У 1965 році Олег Федотович повернувся на Україну. Спочатку йому довелося працювати старшим електромеханіком на залізничній дільниці Лубни-Ромадан, а затим від 1967 – головним інженером Кременчуцької дистанції сигналізації та зв’язку Південної залізниці. З поверненням на рідну українську землю Олег Федотович, працюючи на відповідальній посаді з організації та забезпечення руху залізничного транспорту, продовжив своє заняття та життєве хобі, що творять літературні світи з власного життя та уяви, але вже використовуючи рідну українську мову. У 1968 році у одному із столичних видавництв він видає свою четверту збірку поезій, тепер вже українською мовою і надає їй назву «Стежка до рідної хати». У 1974 році Олега Федотовича, автора чотирьох поетичних збірок, Полтавською обласною організацією було прийнято в члени Спілки письменників України. Того ж таки 1974-го, з початком відкриття в Радянському Союзі найбільшої будови ХХ століття – Байкало-Амурської магістралі (БАМу), за направленням Південної залізниці він впродовж п’яти років працював начальником відділу сигналізації та зв’язку Дирекції БАМу в Тинді Амурської області. Водночас цей період став для нього чи найурожайнішим на письменницькій ниві. Романтика на будівництві, природа Забайкальського краю, патріотизм і героїка праці на новобудові та вірші-присвяти колегам по роботі стали основними темами нових поетичних творів для молодого письменника. Його вірші та добірки тематичних поезій відразу ж почали друкуватися на шпальтах тамтешніх газет та неодноразово розміщувалися на сторінках журналу «Дальний Восток».
Загалом, перебуваючи на будівництві БАМу, де простежувалася багатогранна виробнича діяльність десятків тисяч його учасників, вірші написані поетом О. Головком наповнені романтикою, молодецьким ентузіазмом, любов’ю та повагою до тих, хто брав участь у будівництві тодішнього «дороги століття». Одним із його улюблених поетів став Микола Вінграновський, з яким він особисто зустрівся на БАМі в Тинді в середині 1970-х років.
Після тривалого виробничого відрядження, в кінці 1979 року Олег Федотович вдруге повернувся на Україну і до 2006 року, до виходу на заслужений відпочинок, продовжив працювати на своїй попередній посаді – головним інженером Кременчуцької дистанції сигналізації та зв’язку Південної залізниці.
Найкращі його твори про новобудову віку було включено до поетичних збірок «Поїзди надій», що вийшла друком українською мовою у 1984-му в Києві та «Струни тайги» в Харкові 1988-го роках. Так співпало, що збірку «Поїзди надій» поет презентував у селищі Ємільчине на Житомирщині, в переповненому шанувальниками поезії районному Будинку піонерів.
Коли у квітні 1986 року в Україні сталася Чорнобильська техногенна катастрофа і своїм чорним крилом накрила весь Поліський край, де залишилася батьківська хата Олега Федотовича, він усі свої переживання і болі зібрав у поетичні рядки та поклав на сторінки збірочки «Прощання з рідною хатою», яка вийшла друком у 1991 році.
Взявши до рук і відкривши цю невеличку книжечку, в якій власне і розміщено однойменну поему та ще кілька десятків віршів, читач відразу натрапляє на слова невеличкої передмови, у яких біль і розпач автора: «…Ці рядки вилились із душі моєї на нуклідній землі в рідній батьківській хаті відлунням Великого Лиха. Це – вимушене продовження книжки «Стежка до рідної хати», виданої у 1968 році». Так написано в антології до книги, а вже в самій її назві – печаль. Це – печаль через сплюндровану чорнобильською катастрофою рідну землю, а ще його власне вболівання за рідний край, його людей, стурбованість за їх долю.
До збірки включено і вірш «Мати», присвячений світлій пам’яті рідної матері – Антоніні Дзюбенко. До речі, цей вірш вперше був надрукований 7 березня 1972 році в Ємільчине, на сторінках районної газети «Народна трибуна».
На початку 1990-х Олег Головко, за довірою колег по перу, обирався головою громадської організації – Спілки літераторів Кременчука «Славутич». Поетеса і ветеран літоб’єднання, автор п’ятдесяти книг поезій Ольга Пилипчук розповіла про нього так: «Олег Головко був людиною совісною. Він любив своє місто, в якому жив і працював, свій народ, любив його звичаї та мову, вивчав історію літератури, добре знав багатьох своїх побратимів по перу, з якими любив спілкуватися на різні теми непростого життя. Він також прагнув допомагати молодим, бо завжди вірив, що саме за ними майбутнє, і що саме вони здійснять чимало з того, що записано в програмах розвитку вітчизняної культури, літератури й освіти».
Загалом, у творчій спадщині письменника є десять власних авторських книг та понад два десятки колективних збірок, до яких включено його вірші, поеми, казки, літературно-критичні та публіцистичні статті. У більшості своїх творів поет завжди тримався власно обраного творчого «берега», на якому завжди було затишно темам вірності високим ідеалам, любові до рідних порогів і в той же час на ньому знаходилося місце для гострого відчуття соціальних змін у нашому житті.
Індивідуальність почерку поезій Головка незаперечна, а від того ще більш приваблива, бо прочитане часто густо відкривається багатошаровістю, що штовхає нас читачів на пошук особливого, незвіданого, присмаченого новаторськими варіаціями. У свою творчість він увібрав усе багатство поезії і бурхливий екстрим дніпровських хвиль. Проклав життєву і літературну стежини від берегів тихоплинної Уборті синьоокого Полісся до берегів сивого Дніпра наддніпрянського Кременчука і далі – на далеку Північ, до вічної мерзлоти, де довелося йому брати активну участь в прокладанні залізничних колій на будівництві БАМу. Та, незважаючи на те, що доля повела його в далекі світи, він любив над усе рідну землю, Україну, жив нею, молився за неї.
Особливе місце в поезії О. Головка займає Житомирське Полісся, рідне селище Ємільчине. Багато віршів поет присвятив саме їм. Про все, що його хвилювало, від чого боліла і окрилялась його душа він говорив у своїх віршах.
У Ємільчинському закладі загальної середньої освіти (колишній середній школі № 1), випускником якої був Олег Головко, його добре пам’ятають педагоги та вчителі, поціновують і вивчають його творчий доробок. По-особливому любили спілкуватися з поетом і в Кременчуці. Часто його запрошували в дитячі і в дорослі аудиторії. Він не втомлювався спілкуватися, не шкодував свого часу, щоб прочитати щойно ним написане. У бібліотеках міста є його книги, в міському краєзнавчому музеї зберігаються багато неопублікованих рукописних творів, які передала для зберігання його дружина Світлана Андріївна, педагог і найближчий поціновувач творів.
Цьогоріч, 25 травня у Кременчуці, на будинку 41, що по вулиці Першотравневій, де довгий час жив і творив поет, за рахунок коштів міського бюджету відкрито пам’ятну дошку, як відомому українському літератору, одному з найяскравіших і найталановитіших представників літературної ниви Кременчука.
«Він із тих, про кого в колективах від колег по роботі і письменницькому перу жодного поганого слова не почуєш», – таку характеристику довелося мені чути на його адресу від кременчужан. І за життя, і донині, коли вже минуло чотири роки, як він відійшов у засвіти. Тож, скільки б не минуло років, – збережімо в серцях наших, у помислах і молитвах наших світлу і вічну пам’ять про вірного сина України, поета з подільсько-поліським корінням Олега Федотовича Головка.
Петро СКИБА,
член Національної спілки краєзнавців України,
ветеран військової служби, полковник запасу,
село Андрієвичі Житомирської області

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!