Василю Юхимовичу було 96!

Версія для друку
1207201

Василь Юхимович... Добрий, щирий і величний земляк! Вперше я його побачив, коли ходив до школи і відвідував редакцію міськрайонної газети «Радянське Полісся», будучи юнкором у ній.

Він іноді приїздив разом з іще одним чудовим земляком — Миколою Сингаївським — на засідання редакційної літстудії, що її вів відповідальний секретар видання Степан Симончук. А потім за реко¬мендацією свого наставника Анатолія Стрільчука я вступив до університету, повернувся до рідної газети і, довідавшись, що Василь Лукич входить до редколегії журналу «Украї¬на», надіслав туди свою дитячу оповідку про хом'ячка. Одержавши від земляка листа, де він розкритикував мене за те, що звірятко треба називати Хомком, а не Хомкою, твердо вирішив, що стану... письменником.
Роки невпинно бігли вперед, змінюючи події добрі і не зовсім... Я створив власний тижневик «Вечірній Коростень» та ще й очо¬лив літературно-мистецьку студію «Древлянка». І ось на одне з її засідань несподівано прибув сам Василь Лукич. З того часу між нами зав'язалася справжня дружба. Зустрічей з Василем Лукичем побільшало. З його ж легкої руки я познайомився (й досі дружу) із заслуженим діячем мистецтв України Василем Довжиком. Бажання стати письмен¬ником міцніло. Мені навіть вдалося видру¬кувати дві невеличкі книжечки. І коли мій колега Валерій Нечипоренко (він уже був членом СПУ) запропонував вступити до Спілки письменників... голова, повірте, пішла обертом. Та чуйний, як батько, Василь Лукич зумів-таки «вчасно зупинити запаморочення від слави» І… написав щирий рекомендаційний лист до спілчанського ке¬рівництва, промовляючи: «То як Василь міг би не рекомендувати Васильчука?! Урветься ж родинно-краянсько-земляцька нитка літературна. Та ще й тоді, коли рідна Спілка старіє та сивіє, та мало не щотижня скидає скорботно шапки у жалобі над втратами — і видатними, й іншими...»
…Якось ми навіть побували біля старезної хатини в його рідних Сингаях. А він потому, коли б не їхав через Коростень до своєї рідні, завжди кликав мене на зустріч. Теле¬фонував напередодні: «Вікторцю, чекаю тебе на вокзалі...» Ми розмовляли про все на світі, про життя, про літературу, творчі плани і про майбутнє Всеукраїнське літе¬ратурно-мистецьке свято «Просто на По¬крову».
Він любив своє село, всі села й міста України, людей. Бувало, я прибіжу на вокзал, а він уже й чарчину замовить у тамтешній кав’ярні. Пригадую, раз запитав: «Що це ви постійно жуєте, чи не жуйку, бува?» Земляк розсміявся, задумався на мить і сказав сумовито-щиро: «Так, жуйку... мені її моя мама під час голодомору завжди давала... Це шматочок хліба... балабуха така собі...» А потім Василь Лукич розповів про той страшний час. То була зовсім не газетно-радіо-телевізійна розповідь. Справді життєва і правдиво-жахлива.
12 липня 2002-го я вранці привітав Василя Лукича з його сімдесят восьмою річницею. А 20-го зателефонували мені з рідних йому Сингаїв і сумно-розпачливо сказали: «Немає вже нашого Василя Лукича...»…
Йому мало б виповнитися дев'яносто шість років...

А ЛЬОН ЦВІТЕ СИНЬО...
В. Л. Юхимовичу
Він — «З наших землячків». І вперше увій¬шов у моє життя піснею, яку співала мама: «А льон цвіте синьо, синьо...», що «Зеленою подушкою» заспокоювала на дитячому ліжку. Саме через неї я пізнав і «Верес» рідного краю, почув «Перепілоньку», скуштував тер¬пке вино «Із грона винограду», побачив «Смерть осокора» і пошкодував, що ми не зустрілися «На конкурсі вин».
Але знайшов я час і навідався до його «Хати древлянської», стояв на старенькому подвір'ї і чув свій «Годинник — як серце». Натомість відважився і написав листа, тільки ж «Від імені Невідомого».
А він відповів, як «Ровесникові-в'язу» про «Гіркий мед» того шляху, що я зби¬рався обрати, і порадив шукати «Світ за вікном», а не писати «Диптих «старшому брату».
Я прагнув дослухатися слів мудреця, батька духовного, і мені вдалося видрукувати у часописі «Україна», де він працював на той час, кумедного й незграб¬ного «Хомку».
А потім ми зустрілися «На автовокзалі». Я тре¬петно слухав його «Роз¬дум» «Про Народичі, село мого народу», і не міг відповісти на його сакральне: «Невже це край мій занедужав», все розповідав про себе, ділився планами і сокровенним.
Не були ми з ним ні¬коли на «Дачі Великого театру», а більше — в холодному міському будинку культури, і в його старій як світ хатині в рідних Сингаях. І пили ми з ним «Звичайне вино й славнозвісне», іноді й не «Воду», а заїдали «Хлібом, нащадком Папая».
Було тих добрих зустрічей досхочу...
А потім раптом його не стало. Він помер. «Як вмирає, щоб ожити, жито»,
Що залишив він? «Ото й всього добра — торбина книг». Та ні, без нього, мабуть, не було б ніколи і «Просто на Покрову». Не було б і моїх «Мандрів...».
Радісно і щемно звучатиме завжди в моєму та багатьох серцях і душах «А льон цвіте си¬ньо, синьо».

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!