ДОРОСЛЕ ПІЗНАННЯ ДИТЯЧОГО ДИВОСВІТУ

Версія для друку
2408191

Віктор Васильчук. Пригода на Червоній гірці. Оповідання. – Житомир: Вид. О.О.Євенок. 2019. – 24 с.
Чи можемо ми сказати, що все знаємо про край, де живемо чи народилися? Далекий від позитивної відповіді на це питання. Навіть дорослий цього не скаже, якщо він є доскіпливим у пізнанні. А що вже казати про дітей! Часто-густо вони і не підозрюють про існування таємниць ріднокраю. І слава Богу, знаходяться люди, які готові зруйнувати «саркофаг невідомості».
Саме таким вважаю письменника і журналіста Віктора Васильчука з Коростеня, що на Житомирщині, який недавно прийшов до читачів з новою книгою «Пригода на Червоній гірці». Виданням, котре взялося завдати потужного удару тим, хто хибно думає, що з підростаючого покоління варто виховувати особин, які не знають минувшини рідної землі.
Давайте подивимося на це видання з двох «дзвіниць»: темарійної та виражальницької. Гадаю, що ці акценти дають змогу ліпше збагнути виховну суть книжечки.
Отже, все починається з того, що маленький Вітя не хоче на літні канікули їхати з батьками в Коростень, де колись народився. Мовляв, нічого цікавого не вдасться уздріти в провінційному місті і вже краще податися на море. Врешті-решт батькам вдається вмовити малого відвідати вітцівщину, де на нього очікує неймовірна пригода.
…Під час прогулянки з бабусею Світланою Михайлівною на Червоній гірці він провалюється в якусь печеру. І там від гномика Бояна так багато дізнається про історію древнього міста. Власне цей урок пізнання минувшини почала старенька, розповівши внукові про деревлян і князя Мала, ненаситність князя Ігоря і жорстоку помсту його дружини Ольги за вбивство її чоловіка. А Боян тільки продовжив його. У дусі часу, що виховав його.
І малому непосиді від гномика стає відомо про праминуле Коростеня після 946-го року, коли Ольгу проголосили княгинею і місцина почала відроджуватися після того, як поселення спалили. Зачеплено (без особливого наголосу) питання хрещення краю і щезнення язичництва. Боян також повертає Вітю у 1268 рік, коли монголо-татарська орда знову спалила відновлене місто. Йдеться і про його перебування у складі великого литовського князівства, під гнітом польської шляхти. Він (себто гніт) таки був, хоч король Сігізмунд ІІІ Ваза вважав його вільним і 22-го травня 1589 року надав колишній столиці деревлян Магдебурзьке право. Про це й боротьбу за краще життя може свідчити хоча б участь місцевого люду у визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького і козацько-селянському повстанні під орудою Семена Палія. Нехай і побіжно, але згадано й про те, що древлянська земля на багато років потрапила під владу російського царя і безглуздя самодержавних чиновників, яких зупинив тільки більшовицький переворот у 1917 році…
На цьому для маленького Віті мандрівка з Бояном у часопросторі завершилася. На жаль, бо біля раптового виходу з підземелля його зустрічає тато Василь Володимирович. Але кінець цього пізнавального подорожування не означає, що для хлопця воно завершилося. Побувавши у музейному комплексі, необхідною складовою котрого стало приміщення командного пункту Коростенського укріпрайону, збудоване ще генералом Карбишевим, почує від батька, як нащадки деревлян боролися з нацистами, сфотографується на тлі легендарної «тридцятьчетвірки».
…Завершиться усе святкуванням ювілею Світлани Михайлівни, після якого Вітя ще більше усвідомить себе коростенцем (ніби й звичайна історія, але вона чимало відкриває для кожного, хто візьме до рук цю книгу).
Опісля переповідання сюжету твору, мабуть, можна ставити крапку над «і» у питання про темарійність. Та не поспішаю це робити. Через письмака. Оті подорожування минувшиною наповнені двоплановістю. Факти про котрі вже йшлося, мають знаніість. Може, й не таку широку, як того хотілося б. Але, як не прикро, маємо те, що маємо. Тому й таким цікавим є питання краєзнавства, котре відкриває малознане чи невідоме. Скажімо, з неабияким інтересом для себе прочитав, що ковалі і з Шершнівської і Чоповицької рудень кували шаблі для козаків, а в Михайлівці більшість жителів мають польське прізвище Костюшко. Зауважую ще один нюансик. Йдеться про те, що Домолоччю свого часу володів магнат з Речі Посполитої Ходкевич, родина якого володіла і рядом поселень Південної Волині, до котрої входив колись Кременецький повіт з моїм рідним містечком Шумськ.
Зверну увагу ще на таке. Екскурси в історію здійснюються в умовах реальності та фантастичності. Одне через двотемість? Саме так! Але не бачу тут ніякої проблеми, коли вони є логічно обґрунтованими. А у «Пригоді на Червоній гірці» така сув’язь є природною. Доросле проникнення у дитяче мислення через історичний часолет постає у всій красі.
Ці темарійні нюансики неперебутньо впливають на читальницьке сприймання, бо допомагає виражальність. Хоч книга і є невеликою за обсягом, але вдатностей у ній вистачає. Зосібно, зацікавлюють порівняння, які поділив би на дві частини. Одні з них мають у собі сполучники: «Затягнулося небо чорним покривалом, немов якийсь величезний птах розпростер свої чорні крила», «Вітя роззирнувся довкола, ніби шукаючи стежку до рятівної води». А поряд з такими словосполученнями-блискітками існують і прості порівняння без сполучників: «Коростень – найпрекрасніше місто», «Ми – Наливайки!» Імпонують й метафори: «відповідь зависла», «полум’я вихопило». А епітети таять у собі двоїну. Якщо до таких буквосплетень, як «панорама часу» ми уже звикли, то цього не скажеш про «зелені чуби безкрайніх лісів». Зацікавлює і слововживання: «сирітно», «купальня», «кисляк». Подобається і те, що автор вводить в обіг (і дуже логічно!) такі призабутості як «солід», «лодія», «халіби» (шкода лишень, що таких чарівностей у книзі мало… Вада! Ймовірною. Але, либонь, в ощадливості і неординарного слововживання натяк письмака, що не варто занадто оригінальничати тоді, коли можна обійтися використовуванням загальновживаним, так би мовити, це – дилема, яку мають вирішувати і дорослі, і малі. А Віктор Васильчук лише непретензійно пропонує свій шлях).
Здається, що роль пропагандиста в оповіданнєвої дивовижності взяли на себе пейзажність та діалогічність. Їх надзвичайно змістовно й гармонійно доповнюють ще й досить соковиті ілюстрації моєї землячки Світлани Радчук. Хочеться вірити, що всі вони, як й інші чарівності, промовлятимуть до нас у наступних друках.
Ігор ФАРИНА, член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені Пантелеймона Куліша (м. Шумськ, що на Тернопільщині).

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!