Василю Юхимовичу було б 95: «З НАРОДНОГО НАПИВШИСЬ ДЖЕРЕЛА…»

Версія для друку
29061291

Василь Юхимович і народна творчість, музика, культура, яким він присвятив усе своє свідоме життя, були нероздільними. Поет не уявляв себе без спілкування з митцями, художниками, без театру, філармонії, концертів, вечорів, зустрічей з інтелігенцією, сільськими трудівниками, студентами, ветеранами. Він жив народним і професійним мистецтвом, чимало зробив для його розвитку в різні періоди своєї творчості, брав участь в роботі журі багатьох оглядів, конкурсів, фестивалів; виїздив у райони й області для перегляду аматорських колективів і вистав; чуйно ставився до самодіяльних виконавців, поетів, композиторів, надаючи їм всіляку творчу підтримку. Завжди був у вирі культурно - мистецького і громадського життя, активно працював у правлінні Музично - Хорового Товариства (пізніше – Всеукраїнська музична спілка), очолював комісію сатири і гумору Спілки письменників України, був членом художньої ради Національної філармонії та ін.
Витоки поезії Василя Юхимовича, їх образність і мелодійність, у фольклорі, в стихії народного життя, що оточували його з дитинства, у батькових і материнських мудрих знаннях, якими він живився, а згодом описав у своїх віршах. Ще до війни, на рідній Житомирщині, потім навчаючись у Вінницькому педагогічному інституті, згодом, працюючи на Полтавщині, Василь Лукич їздив селами, збирав перекази, народні пісні, колискові (їх нарахував близько ста!), здійснив повний запис подільського весілля. У 70 - х роках мин. ст. він долучився до розроблення рекомендацій щодо проведення нових сучасних свят і обрядів, які намагалася запровадити в життя замість давніх, народних, спеціально створена для цього урядова комісія при Верховній Раді, згодом – при Раді Міністрів УРСР. Поет був консультантом (співавтором) сценаріїв: «Весілля» (безалкогольного), «Звіздини» (реєстрація новонародженого), «Проводів до лав Радянської Армії» та ін. До роботи над ними запрошувалися провідні композитори, поети, етнографи, фольклористи. Василь Лукич, знавець традиційної культури різних регіонів України, максимально використовував при цьому особливості місцевих звичаїв, ритуалів, включав власні поетичні і прозові тексти, а також авторські колядки і щедрівки на народній основі. Разом з вінницьким композитором Родіоном Скалецьким створив вінок авторських весільних пісень, об’єднаних в оригінальне лірико - романтичне дійство «Подільське весілля». Справжньою вершиною сучасної хорової музики стала фольк - опера «Ятранські ігри», до якої Ігор Шамо запропонував В. Юхимовичу написати лібрето, створивши 30 поетичних картин з народного життя, бо знав, що краще від нього цього не зробить ніхто.
Коли у 60 - 90 роках мин. стол. я працювала у Центральному Будинку народної творчості (згодом – Республіканському науково - методичному центрі), Василь Лукич часто приходив до нас з композиторами Іваном Сльотою, Анатолієм Пашкевичем, Платоном Майбородою, Володимиром Костенком, Петром Процьком, Григорієм Гемберою, приносив нові твори для прослуховування і придбання (тоді за текст і музику платили по 60 крб. кожному автору). Понад 80 віршів поета стали піснями – тільки Олександр Білаш поклав на музику 25 його поезій і серед них одну до кінофільму «Бур’ян». А загалом на тексти Юхимовича створено понад 150 пісень. Плідною була його співпраця з побратимом Володимиром Конощенком, який так само після важкої хвороби і довготривалого лікування завчасно пішов з життя. Україна втратила в особі прекрасних митців унікальних, надзвичайно талановитих людей, і цей вакуум, на жаль, неможливо заповнити.
Василь Лукич стояв в авангарді національно - культурного відродження України 1980 - х, початку 2000 - х років, завжди брав участь у мистецьких і громадсько - політичних форумах, обрядових вечорах, народних святах, неодмінно виступаючи на них з фаховим, дотепним коментарем, віршованим експромтом, гострим словом, картаючи неподобства у житті, закликаючи плекати рідну мову, звичай, народну пісню. Ось фрагмент одного з його виступів на Круглому столі, присвяченому підсумкам регіонального огляду зимових обрядів західних областей України в Чернівцях, у січні 1992 року: «Я дивлюсь на це свято з двох позицій: великий прогрес в тому, що зроблено, – до відтворення обряду залучені діти, збережена місцева говірка. Значення і розмах цього огляду - фестивалю важко переоцінити, адже раніше не було можливості широко показувати людям обряди, ще донедавна розганяли колядників, навіть на Львівщині, коли була кінозйомка «Маланки», то закривали вікна і двері, щоб її ніхто не бачив. Як гість і учасник фольклорних вечорів у київському Палаці «Жовтневий», хочу підкреслити постійну турботу Українського центру народної творчості, який підтримує циркуляцію творчих процесів з народних надр. Відзняті ним відеопрограми – неоціненний етнографічний матеріал, що має стати навчальним засобом не тільки в Україні, а й за її межами, де живуть наші краяни. Окрім того, слід досконало оволодіти книгою Олекси Воропая «Звичаї нашого народу» і відтворити все, що написано у цій справжній енциклопедії нашого життя. Починаючи з весняного циклу, подібні свята і огляди перенести на живу землю – моріжок, леваду, у гай, де б діти грали, співали, водили танки, не боячись оцінки журі. Бачу тісну співпрацю в цьому напрямку місцевих підрозділів Товариства «Просвіта» з культурними працівниками, інститутами і курсами удосконалення вчителів, підвищення кваліфікації працівників культури».
Коли до Василя Лукича я зверталася з будь - яким питанням, завжди отримувала вичерпну відповідь; він був моїм кращим консультантом, його фаховим знанням з літератури, історії, мистецтва, фольклору можна було тільки позаздрити. Недарма діапазон тематики творів поета був безмежний – від біблійних часів до сучасності, включаючи західно - європейську і східну філософію, історію культури, давньоукраїнські знання і міфологію. Я безмежно вдячна В. Юхимовичу за допомогу в підготовці фольклорних вечорів на великій і малій сценах колишнього Жовтневого палацу культури (1989 - 1991 рр.), творчих звітів областей на ВДНГ УРСР (1991), а також – народознавчих програм разом з ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка – в Київському міському будинку вчителя, Українському Домі, Будинку культури «Метробуд» (1994 - 1999) та ін., відгуки про них на сторінках газети «Культура і життя». На щастя, здійснено відеозйомку деяких фольклорних програм, в яких зафіксовано незабутні моменти спілкування з цією непересічною особистістю.
Василь Лукич познайомив мене з багатьма цікавими людьми й серед них, з головою громадського товариства «Хата», журналістом Миколою Рудаковим, який у своїй газеті під цією ж назвою впродовж півроку друкував опис і розгорнуті матеріали про унікальний обряд «Входини», показані фольклорно - етнографічним гуртом «Оріяни» Тальнівського будівельно - економічного коледжу Черкаської області у постановці відомого етнолога, дослідника Трипільської культури, директора Музею історії хліборобства Вадима Федоровича Мицика. Читачі газет і журналів, на сторінках яких виступав Василь Юхимович, відкрили для себе у його захоплюючих статтях багато цікавого з питань духовності, моралі, традицій, а також почерпнули чимало невідомої інформації про викреслені сторінки історії, заборонені раніше імена, які поступово повертаються в українську культуру і літературу. Завдяки старанням Василя Лукича, в тижневику «Освіта», де він очолював відділ, було надруковано чимало моїх статей, навіть два народознавчих спецвипуски календарно - обрядової тематики зимового й весняного циклів (на 8 шпальтах), а літнього і осіннього вже не встиг підготувати до друку, бо був важко хворий. З - під пера Василя Лукича виходили досконало відредаговані матеріали. Він вчив мене шліфувати думки й слова, зацікавити читача розповіддю про забутих і маловідомих подвижників – Осипа Бодянського, Василя Милорадовича чи Федора Вовка. Безперечно, завдяки йому я обрала шлях професіональної журналістки. І за це Лукичу доземний уклін. Я щиро вдячна поету за його людяність і доброзичливість, за прекрасний вірш «Кант пані Ользі – княгині Етноландії», написаний з нагоди мого 60 - річчя, надрукований в газеті «Говорить і показує Україна», за відвідання моєї оселі й підтримку під час скромного відзначення ювілею, коли мене якраз напередодні цієї події відправили на пенсію і звільнили з роботи. А ще за небайдужість Василя Лукича до усього, чим жила Україна, до суспільних і творчих питань. Без Юхимовича не обходився жодний громадський, освітній чи музичний форум, на яких він обов’язково виступав, загострюючи увагу на актуальних проблемах. Він був справжнім патріотом, Українцем з великої літери, і таким залишиться в наших серцях. «Лукича», як ми його ніжно називали, нам вже ніхто не замінить.
3 липня 2002 року, під щемливу мелодію пісні «А льон цвіте…» , прощалися з Поетом у Національній Спілці письменників України. Він лежав у труні в червоній вишиванці, вкритий горою квітів, поверх них виднівся маленький пучечок льону. Тримаючи його портрет з траурною стрічкою, обрамлений поліським рушником, я плакала. По щоці Лукича котилася моя сльоза. Прости нас, Друже і Вчителю, і прощай! Ми будемо тебе завжди пам’ятати!
Замість епілогу
Отакий він, наш Лукич, – добрий, порядний, ерудований, а коли треба – гострий на слово, непоступливий принципами, навіть безкомпромісний, але вірний ідеї чесного служіння народу і Україні. Ми всі у величезному боргу перед ним – і друзі, і приятелі, знайомі й незнайомі прихильники його творчості. У боргу, бо рідко згадуємо Поета, мало знаємо і читаємо його віршів, які так зворушливо виконує артист Василь Довжик, рідко співаємо пісень на його тексти. І за сім років з часу, як Василь Лукич відійшов у кращі світи, лише двічі були проведені присвячені йому велелюдні публічні заходи; у Будинку літераторів СПУ, з нагоди презентації збірки поезій В. Юхимовича «Ім’я за ім’ям», виданої 2005р., (на ньому звучав вірш на честь автора, написаний моєю донькою Вікторією Вальковою), і ще 30 червня 2009 року, в Київському міському Будинку вчителя відбувся прекрасний вечір, якій зібрав численних шанувальників Поета. У ньому взяли участь провідні художні колективи, з якими він співпрацював: заслужений народний ансамбль пісні і танцю України «Дарничанка», Національна капела бандуристів України імені Г. Майбороди, державний Поліський ансамбль пісні і танцю «Льонок» з Житомира, відомі співаки, читці. І коли у могутньому зведеному хорі професіональних виконавців й усіх присутніх під орудою народного артиста України Івана Сльоти в залі зазвучала безсмертна пісня «А льон цвіте…», її мелодія, мабуть, долинула й до вирію, де спочиває наш незабутній друг. Нехай святиться Його ім’я!

Ольга Рутковська,
член НСПЖУ

ПОСВЯТА В.Л. ЮХИМОВИЧУ
Молюся: – Господи, іже єси!
Де ж ти, де, побратиме Василь?
Де твій усміх, дотепний гумор?
… Ой, як тиснуть скорботні думи!

Є статті, гуморески, вірші, –
Лиш Василька немає більше…
Їх читаю і чую голос:
– Як життя твоє, рідна Олю?

…Де чернетки і де архіви?
Розійшлися направо - наліво…
Полетіли за ліс, ставочок
Рукописні твої листочки…

Нам, живим, тільки й залишились
Впорядковані дві могили.
А ще – пам’ять… Відкрита книжка –
Монумент метрів два заввишки…

Вікторія Рутковська.

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!