СВІТЛА ПАМ'ЯТЬ ТОБІ, ВЧИТЕЛЕ, ПОБРАТИМЕ, ДРУЖЕ!

Версія для друку
190218

…Я віднедавна лювлю себе на думці, що пісня «Чорнобривці» звучить зовсім по-іншому. Якоюсь, здається мені, стала вона… неживою чи що… Та коли в інтернеті нещодавно наштовхнувся на такі скупі рядочки: «у п'ятницю, 22 лютого 2013 року, на 77-му році життя після тривалої хвороби помер відомий український письменник, автор знаменитої пісні «Чорнобривці» Микола Сингаївський», – зрозумів, що саме Микола Федорович вдихав у пісню життєвий дух. Мало, напевне, хто знає, що написав він цю, вже справді народну пісню у 23 роки, коли студентом перебував у Франції (на слова Миколи Сингаївського написано понад 500 пісень).
…Десь за півтора тижня до відходу у світи інші, Микола Федорович зателефонував мені і поцікавився, «що я відчуваю напередодні свого власного дня народження» (він любив телефонувати ще й у свій день народження) і повідав, що має вийти дуже цікава прозова книга. Говорив важко, з надривом у голосі. Я вже знав, що він важко хворий, але завжди ловив, як ковток джерельної води в пустелі, кожне його слово і був нестямно радий дзвінкам земляка. Коли запитував «Як ви там?», він відповідав: «Спасибі, в трудах і молитвах» (так він відповідав усім, з ким говорив). Постійно наполягав, щоб я більше рекламував свої книги, а сам залюбки брав найактивнішу участь у Всеукраїнському літературно-мистецькому святі «Просто на Покрову» і пропустив його тільки у той злощасний 2013-й рік.
Познайомився я з Миколою Федоровичем ще наприкінці далеких сімдесятих, коли він прийшов в редакцію міськрайонки «Радянське Полісся» до свого друга, відповідального секретаря видання Степана Симончука. Коли поет люб’язно підписував мені, надзвичайно щасливому, невеличку книжечку власних поезій, я навіть не підозрював, що через десяток років відомий майстер слова стане не тільки моїм вчителем, а й побратимом, колегою і навіть другом. Радив, підказував, а пізніше ще й охоче погодився очолити комітет з присудження премії імені Василя Юхимовича, брав найактивнішу участь у «Поетичних марафонах», як член журі. Сам радився щодо відзначення свого 70-річного ювілею не в столиці, а в Коростенському міському будинку культури. Довелося із відомим поетом і на одному із письменницьких з'їздів побувати. Навіть жити в одній кімнаті на час його перебігу. І ніколи я не відчував найменших повчальних ноток у його цінних порадах. То були добрі, сонячні слова, щирі й теплі розмови із земляком на різні теми. Та й на літературні зазвичай. Після того виростали ніби крила, й хотілося писати, писати, а ще без упину читати його «Їжакову книжку». Саме вона надихнула мене на дитячі оповідання й казки.
А як гарно й по-батьківському він відгукнувся на мою книжку «Пригоди Сновиди та його друзів»: «Бажано висловити ще одну думку, а саме: істинна літературна творчість також нерідко казкове бачення, а отже, вона відчиняє Віктору Васильчуку двері у казку. Як на мене, він просто щаслива людина, котра уміє знайти утаємничену стежку до «винахідництва» і збудувати власний космоліт. Щоправда для цього потрібно бути майстром. А відтак я охоче і з якоюсь тихою задумою та зацікавленістю ступаю на обрану стежку свого земляка, яка впевнено стелиться поміж реальністю і казкою».
Свого часу мені навіть пощастило редагувати й видавати книгу Миколи Сингаївського «Іскоростенська райдуга», которою він дуже пишався, бо там були зібрані твори, присвячені рідному краю, Шатрищам, де народився, станції Древлянка.
А потім поета-пісняра не стало. Посірів чомусь день. Зблякли враз сонцеголові чорнобривці. Прощання із Миколою Сингаївським проходило у столичному Будинку письменників. Труну поставили на сцені. Вона уквітчана свіжими чорнобривцями. До гробу по черзі підходять міністр культури Леонід Новохатько, гендиректор палацу «Україна» Василь Кулиняк, письменник Борис Олійник, болгарський посол Красімір Неделчев. Я з поетом із Брусилова Василем Сташуком теж приїхав попрощатися з Вчителем, Побратимом і Другом.
– Ми товаришували з 1985 року, – згадує Олександр Бакуменко. – Хоча знали один одного з 60-х. Микола Федорович працював у мого батька заступником бюро пропаганди. Близько подружилися, коли відпочивали в Коктебелі.
На очі навертаються непрохані сльози…
Про себе Микола Федорович казав: «Мені багато дорікали, що, мовляв, за все берусь: пишу вірші, публіцистику, оповідання, критичні статті, перекладаю тощо. Та що ж робити, коли такий уже удався. До всього душа горнеться. І треба шукати не лише слова, а й самого себе. Свого кореневого і водночас окриленого реалізму. Така щоденна робота душі. А повчають і дорікають здебільшого ті, хто сам нічого не вміє».
Поховали заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Державної премії імені Лесі Українки, поета-пісняра, перекладача, публіциста Миколу Федоровича Сингаївського на столичному Берковецькому кладовищі.
Світла пам'ять тобі, Вчителе, Побратиме, Друже!
Віктор ВАСИЛЬЧУК.

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!