Іноді повертайтесь у своє дитинство

Версія для друку
111217

Віктор Васильчук… Заслужений журналіст України, письменник, нагороджений «Золотою медаллю української журналістики», відзначений найвищою нагородою НСПУ, лауреат багатьох Міжнародних та Всеукраїнських літературних премій, громадський діяч, засновник Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову», фундатор премії імені Василя Юхимовича, «народний директор» його музею в Сингаях, що на Коростенщині, 26 років поспіль разом з сім`єю видає благодійний вільний тижневик «Вечірній Коростень», кольоровий журнал для дошкільнят. А ще – пише картини і дитячі книги…
Сьогодні я маю змогу ближче познайомитися з «Людиною чотирьох вимірів», як колись назвав Віктора його земляк, поет, заслужений діяч мистецтв України Михайло Пасічник.
– Вікторе, а чому саме так назвав тебе твій колега?
– Це нібито за те, що я перебуваю, так би мовити, в чотирьох іпостасях: журналіст, письменник, видавець і громадський діяч…
– Важко бути в «чотирьох вимірах»?
– Не зовсім легко, скажу так. Але поряд – дружина, донька. Вони й колеги, помічники, вони й перші читачі, критики. Донька Юля проілюструвала майже всі мої книги, дизайн дитячого журналу на ній. Дружина Світлана – коректор, «директор із зв’язків з громадськістю» (сміється).
– А в апріорі ти хто?
– Якщо слідувати за віхами становлення, то я спочатку став журналістом, йшов до цієї професії ще з п’ятого класу. В мене були дуже гарні вчителі. Це і Анатолій Стрільчук, як мовиться, журналіст від Бога, а також Степан Симончук, Валерій Нечипоренко, Василь Головецький, та й відомі на весь світ поети-земляки Василь Юхимович та Микола Сингаївський теж відіграли надзвичайно важливу роль у моєму становленні вже пізніше, як письменника. А видавати газету і не бути в громаді, це, вважаю, нонсенс. І… першу збірку поезій я видав своїй землячці Галині Цепковій. Тепер у видавничому портфелі майже сотня книжок…
– Коли ти почав писати свої дитячі оповідки?
– Ще зі шкільної парти… Я приносив додому всіляких підранків, лікував їжаків, сорок, адже народився неподалік від лісу і дуже любив блукати серед дерев і якось написав оповідку та й надіслав до тодішньої газети «Зірка», де її видрукували. Добре пам’ятаю, що це було в 1975 році. Життя – дивна річ… Та розповідь під назвою «Подружилися» у 2015 році вийшла окремою, надзвичайно мальовничою книжкою у Тернопільському видавництві «Богдан – навчальна книга».
– Тобто сюжетів тобі вистачає й досі…
Безумовно. В мене й зараз живе у квартирі вісім кицьок і один котик (його подерла собачка у дворі і ми тепер з дружиною і донькою несемо відповідальність за його здоров`я). А ще в мене живуть акваріумні рибки, червоновухі черепахи, пацючиха, чилійська білочка, росте купа кактусів на підвіконні… Тож мені не доводиться нічого вигадувати. Правда. Собаку ще хочу, ретривера чи лайку…
– Тому, мабуть, ти багато пишеш про цих домашніх улюбленців…
– Так. У мене вийшла чи не найкраща моя дитяча книга саме про собачку, чорнобильську… «Чорнобильські поневіряння Бучі», яку переклали вже російською, англійською, французькою. Сподіваюсь не гіршою буде й інша, котра незабаром побачить світ у Житомирському видавництві Олексія Євенка, де йдеться про цікаві життєві пригоди хлопчика і цуценяти. Я там теж нічого не вигадував. То – моя дитяча історія…
– А казки? У тебе їх чимало і здебільшого на екологічну тематику…
– Я вихований на українських народних казках. Не міг заснути, доки мама не прочитає якусь казку… Тож вважаю, що писати їх нинішнім діткам просто обов’язок. Адже світ нині такий урбанізований, діти виростають між комп’ютерів, мобільників, іноді забувають, що поряд з ними – така прекрасна природа, «брати наші менші». Хоча знаю, що мої казки читають і дорослі, бо в них я теж майже нічого не вигадую. Казка – це реальність. Хіба не казково, коли киця Соня грається з пацючихою Хорошулькою? Але ж це – реальність, вони таки граються…
– Я чула якось, і навіть читала десь, що тобі пропонують перейти на більш ваговиті жанри, скажімо, видати роман, але ти не зраджуєш собі і продовжуєш писати казки. Чому?
– Спостерігаючи за літературним процесом, я переконався, що так чи інакше, всі письменники рано чи пізно переходять на дитячу літературу, а я, певно, зроблю навпаки… колись. Та й писати для дітей, скажу відверто, не зовсім легко, адже вже давно відомо, що діти страшенно не люблять фальші. Тут варто підходити навіть з наукової точки зору. Наприклад, вчені Падернборського інституту кібернетики довели, що половина дорослих не вловлює змісту фраз, якщо вони складаються більше, ніж 13 слів, а діти семирічного віку важко сприймають речення, що мають більше 8 слів. Ось так! Не можна писати дитячу книгу великими й химерними реченнями. А ще в дитячій літературі не повинно бути повчань, декларацій, фальші, грубощів і лайок. Тому я й пишу коротенькі сюжетні казочки. Наші малюки й так обтяжені повчальними аргументаціями в садочку, школі, у спілкуванні з батьками. Зайві казання й проповіді знищують в малечі індивідуальність, творчий дух. Дитячий текст повинен бути актуальним і піднімати непрості питання: як вижити сьогодні, що допоможе перемогти зло, чи можна бути егоїстом і байдужим, яким має бути добро і справедливість. Спонукати не тільки до мислення, а й виховувати патріотизм, дружбу, честь і сміливість. Так писав мій улюблений Всеволод Нестайко. Так прагну писати і я.
– Сьогодні багато говорять, пишуть про екологічний напрям в українській літературі. Що ти можеш сказати з цього приводу, адже твої тексти майже всі на природничу тематику?
– Екологічний напрям у нашій літературі вже давно існує. Швидше за все це – зображення екологічної етики, що пропагує паритетні стосунки людини з природою, повагу прав природи й обмеження прав людини. Шкода тільки, що не ми були першими тут. Засновниками екологічної етики є американський еколог і природоохоронник Олдо Леопольд та німецький лікар і філософ Альберт Швейцер. Але ж ми теж починаємо ставати на шлях самовідданого захисту тварин, що дає великий поштовх у розвитку екологічної етики. 1809 року прем’єр-міністр Англії лорд Ерскін проголосив у палаті лордів: «Без жалю до тварин немає істинно гарного виховання, немає істинно доброго серця». І ми це нарешті потроху починаємо розуміти. Саме тому я й написав оповідання «Чорнобильські поневіряння Бучі», повісті «Останній бій знайденця», про жорстокі й огидні собачі бої, «Пробач мені, Цукерочко!» про дружбу собаки й хлопчика. І вони всі, так би мовити, екологічні… анімалістичні.
– Гаразд, ми вже вияснили, якою повинна бути дитяча книжка, а що, на твою думку, заважає сьогодні розвитку дитячої літератури?
– Тут краще, мабуть, сказати «літератури для дітей», бо дитяча література передбачає власне дитячу творчість. А їм заважає насамперед злиденність і бідність державних видавництв і недолугість наших можновладців. Беручи участь у різних конкурсах, я помітив, що питання про особливість літератури для дітей зводиться до повторення давніх істин про динамічний сюжет, доступність, ясність. А «копати» тут глибоко не треба. Варто просто вникати в дитячу психологію, вміти перевтілюватися, проживати гіпотетично самому те, про що розповідаєш дітям, тобто чітко розуміти стан маленьких читачів і передбачати різні ситуації. На жаль, у школах зараз зовсім не вчать учнів працювати над книгою. Іноді кличуть письменника на зустріч, а діти навіть не прочитали його творів… Пускають на самотік і саму дитячу творчість. Це я добре відчуваю, коли проводжу щороку творчий конкурс для учнівської молоді «Література свіжого повітря» в рамках Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову». А деякі майстер-класи поодиноких моїх колег зводяться, буває, до простого читання власних творів…
Мало, вважаю, й прози для дітей, здебільшого письменники частіше звертаються чомусь до поезії. З`явилося навіть таке поняття «поетичне покоління». Зовсім мало й аналітичної літератури та критики. Відтак зовсім не виховується смак до гарних книжок. Не кажу вже про книгарні та бібліотеки, куди чимало хлопчаків і дівчаток заходять, щоб пограти в ігри на комп`ютерах… Скажімо, в моєму місті, де проживає понад 60 тисяч людей немає жодного книжкового магазину (!). Таким чином розвивавається ситуація «книжкового голоду» для багатьох дітей, позбавлених можливості реалізувати своє право на читання.
– Так, проблем чимало, але де вихід, як розв’язати їх?
– Література для дітей повинна стати привілеєм, видавати її треба на пільгових та пріоритетних умовах. Треба розвивати шкільні бібліотеки – під час зустрічей бачу, як діти прагнуть одержати книгу з рук письменника. Якщо відсутні книгарні в містах, повинні бути дотації на соціально значущі видання, до того ж на ці видання треба виділяти набагато більші кошти. Що це за обсяг, скажіть мені: на 30 письменників області лише 270 тисяч гривень?.. А ще варто налагодити добротну популяризацію кращих книг і журналів, як для дітей, так і для батьків. Треба також відродити державні замовлення на випуск дитячої літератури і підвищити статус конкурсів серед дитячих письменників для відбору кращих творів – єдина державна премія імені Лесі Українки... Чому б не відзначати, наприклад, Шевченківською премією книги для дітей?
– А що б ти порадив тим, хто пише для дітей?
– Не хочеться виглядати таким собі метром… проте скажу: будьте простішими, але не простими. Читайте Екзюпері, Джека Лондона, Сетон-Томпсона, Івана Франка, Лесю Українку. Іноді повертайтесь у своє дитинство, адже ми всі були дітьми, тільки мало хто з нас про це пам’ятає – хай вибачає шановний Екзюпері, що я трансформував його слова на власний манер.
Розмову вела Світлана ЮЛІНА.

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!