Віддаючи серце дітям

Версія для друку
050716

Усім відомо , що саме квітуча пора дитинства, ніби чарівна есенція додає життю смаку та неповторності. Є люди, які докладають чимало зусиль задля того , щоб наші золотаві роки не втратили свій блиск. Оксана Олександріївна Геращенко – турботлива мама, гарна газдиня та чудовий освітянин. А які таємниці приховує її доля?
– Ви навчалися у Бердичівському педагогічному, якщо не помиляюся… і присвятити власне життя дітям - це був ваш особистий вибір?
– Так, Ви не помиляєтеся, саме в Бердичівському педучилищі здобула професію вихователя дошкільного закладу. Інакше бути просто не могло, оскільки моя мама – Баранівська Любов Миколаївна працювала нянею дитсадка рідної Бондарівки, практика спілкування з дітьми розпочалася з дитячих років.
– Скільки часу ви вже працюєте на призначеній посаді?
– Загалом ось-ось чверть віку у дошкіллі. Ой, аж страшно! А завідую ДНЗ №22 п'ятнадцять років.
– Дивлячись на всі ці маленькі усміхнені обличчя щодня, ви згадуєте свої дитячі роки? Якими вони були?
– Діти й справді спонукають до згадок. До різних згадок, адже моє дитинство виключно квітучим назвати тяжкувато. Батьки з ранку до ночі гирували в колгоспі, я мусила допомагати престарілій бабусі Станіславі Антонівні, яку просто обожнювала, вести господарство. Наша корова Лисоня була дуже плодовитою і кожнісінького року приводила двійко телят. Тож з років восьми освоїла науку косіння, аби забезпечити трав’яним харчем і телят, і до сотні кролів. А ще ж кури, качки… В старших класах я працювала у колгоспній їдальні – розвозила їжу комбайнераммеханізаторам, жінкам, які працювали у ланці. Подружки гралися, а в мене не було канікул. Але потім… у них не було особистого заробітку, а я могла дозволити придбати собі, припустимо – дипломат в дев’ятому класі, чи туфлі на підборах!
Звісно є яскраві спогади. Я вміла бездоганно робити «секретики». У землі, подалі від людських очей, якнайкраще – під бузком, сухим патичком викопувалася ямка, що встелялася барвистими фантиками з цукерок, викладався орнамент з битого скла, цікавих камінців. Особливим надбанням для нас, дітей радянської епохи, були блискучі намистини, шматки кришталю з них виходили просто фантастичні візерунки. «Секретик» ніс сакральну функцію – йому довірялося таємниче бажання, яке нашіптувалося прохачем, стоячи навколішках із заплющеними очима. Після цього «секретик» затулявся більшим шматком скла, маскувався і починався період очікування здійснення бажання. Мої «секретики» були шедевральними, бо вміла вирізати з фольги витинанки ( бабуся навчила),може тому всі забаганки реалізовувалися практично. Ось ці муругі кольоровим склом «секретики» пам’ятаю гарно. Більшість ранніх спогадів стерлися начисто.
– Ви, як освітянин зі стажем, що можете сказати про рівень освіти в Україні та зокрема в Коростені?
– Файне, але провокативне запитання, шкода, що його ставите Ви, а не хтось конкретний з МОН України, о, тоді б я відповіла на повну! Допоки столична влада не втямить: ДИТИНА – найбільша цінність, нічого не зміниться і всі перспективні європейські реформи розчиняться в національному зубожінні. Створення гідних умов для розвитку і дітей, і педагогів, і батьків – ключовий фактор прогресу освіти. Коростеню щастить у тому плані, що маємо мудрих керівників, які цінують працю освітян, турбуються про достойну життєдіяльність маленьких громадян. І ще – освіту зобов’язані творити практики, а не науковці, що бачили сучасну школу периферії лише на світлинах.
– Як так сталося, що ви взялися за перо? Що слугувало Вашим натхненням?
– Батьки. З моменту усвідомленого світосприйняття мене оточували книги, які читала вся родина. Мама навчила занотовувати окремі цікаві моменти, батько щотижня підсовував нову книжку з місцевої бібліотеки. Писати учнівські твори на цілий зошит у дванадцять аркушів було для мене не проблемою. Хотілося більше – ненька запропонувала написати історію, так з’явилася моя перша «книжка» фантастичних оповідань «Таємниця». Роботи, фіолетова планета, дві дівчинки – мрійниця та«ботанічка», пригоди-пригоди! Шкода, загубилася «Таємниця» у піонерському таборі...
– А чи цікавитеся ви творчістю ваших сучасників? Кому із сучасних творців слова надаєте перевагу?
– Маю повну збірку творів Люко Дашвар, Любка Дереша, Дари Корній. По три-п’ять примірників Володимира Лиса, Іздрика, Ірени Карпи. Практично ввесь Василь Шкляр на чільному місці домашньої бібліотеки. Між іншим, маю багато книг з автографами видатних літераторів, чим вельми пишаюся. З прозаїків ціную Ігоря Гургулу, Мирослава Дочинця – цікаві автори. Звісно, є всі коростенці, без них немислимо бути.
Казки Васильчука не сходять з робочого стола – діти дуже-дуже його люблять, тож «критичні ситуації» типу: « … а він у мене забрав машинку…, а я на нього піском сипонула…, а я хочу до мами…, а я не хочу спати…» вирішуються з допомогою дяді Віті, тобто його казок – діє безвідмовно. Тим паче, що вихованці дитсадка дядю Вітю гарно знають.
– Не можна й оминути питання музики та кінематографу. Як вважаєте українська культура ще покаже себе серед заслужених лавр Голівуду? Що приваблює Вас у сучасному мистецтві?
– Я – не формат, у форматі «тьотка-педагог», перепрошую за каламбур. Слухаю рок: сьогодні подобається «Скрябін», взавтра ска-панк «Триставісім» чи «Океан Ельзи», чи «ВВ». Можу «висіти» на симфоніях Ліста тижнями і знову повернутися до Вакарчука. Переглядаю жорстокі жахачки на ніч, особливо містичні. Клас! Натомість категорично не можу дивитися історичні фільми військової тематики – ридаю-ридма, адже там – правда. Щодо Голівуду – не прогнозуватиму, аби не зурочити, позаяк українські актори, режисери, сценаристи парадоксально талановиті, але їм вкрай бракує фінансового підґрунтя. Гадаю – все буде у нас, але через роки. Принадність сучасного мистецтва бачу в тому, що його можна «посмакувати» критичним мисленням. Що і роблю – пишу розвідки текстами та живописом.
– Ще один цікавий факт. Ви боретеся за права жінок, входите до лав політичної партії, що спонукало Вас обрати таку активну суспільну позицію?
– Стоп! До жодної з політичних партій не входжу, є депутатом міськради, заступником голови ГО Жіночої ради Коростеня, президентом Клубу «Анна-Марія», але я – не партійна. Це не заважає мені спонукати бодай невелику кількість земляків звертати увагу на Жінку, не як на об’єкт-придаток чоловіка, а як на індивідуальність, перш за все – з колосальним потенціалом створення гармонії, миру, духовності. Жінка – носій етнічного надбання, вона і тільки вона рухає час для всіх, зупиняє простір у потрібному ракурсі, аби комфортно чулися близькі люди. То чи не гідна Жінка того, аби її цінували?
– А найголовніше: на родину часу вистачає? Ваші Домашні не бунтують, що їхня люба мама та дружина має занадто щільний графік?
– Нормально. Бунтують. Хоча, швидше – нормально бунтують. Звикли вже. От котам не завжди до вподоби моя відсутність (сміється).
– У вас доволі доросла донька, наскільки ви близькі з нею? Чи пішла вона по ваших слідах або ж обрала власний шлях.
– Моя Анна – скарб-скарбів, за кілька днів стане дипломованим спеціалістом в галузі психології. Завершилася освіта у КІБІТ, настає період пошуку роботи, що більш важливо, ніж саме навчання.Чи близькі ми з нею? Безмірно. Ми залежимо одна від одної, відчуваємо фізично негаразди, надихаємося життям. Ні, я не бачу себе у ній, Анюта – самодостатня особистість, напрочуд цікава, комунікабельна, легка.Вона вміє зачаровувати, дивувати, вести за собою і в той же час може стати маленькою дівчинкою, якій так потрібне піклування.
– «Аллочка Дошколярочка» – чудовий, пізнавальний ресурс для наших маленьких діток. Звідки виникла така ідея журналу?
– На курсах підвищення кваліфікації у ЖОІППО, до рук потрапив журнал чи то «Деревце», чи «Жирафа»; мені подумалося: «Хочу такий, але свій. Такий, щоб був насправді для дітей, наших дітей». Все – ідея пройшла візуалізацію. Далі – презентація на котромусь з педагогічних конкурсів, затим – праця над форматом, текстом, опісля – зустріч з Віктором Васильчуком – підтримка, переосмислення. «Аллочка-дошколярочка» є продуктом безкорисливості та креативного підходу до вирішення задоволення потреб маленьких громадян команди «Вечірнього Коростеня», а також працівників дошкільної освіти.
– У перспективі планується якесь переоформлення видання або його розширення? Чого чекати в майбутньому?
– Відповім просто – вижити. Нажаль, видання не має гідної фінансової підтримки. Нас «тримають» батьки,купуючи журнал, начальник відділу освіти А.В.Краснокутська, яка зачасти дістає гаманець і таким чином фінансує наступний випуск.
– У вас ніколи не виникало думки, долучити й менших товаришів до створення журналу? Таке собі ноу- хау.
– Насправді «Аллочка-дошколярочка» так і створюється: допоки малеча ДНЗ №22 не оцінить позитивно кожну казку, вірш, завдання – матеріал не ставиться. В цьому наша фішка – діти самі обирають те, що їм цікаво, визначають теми, дають завдання дорослим: «Попрацюйте, нам цікаво дізнатися про світ через доступну розмову, гру, малюнок». Ми – єдиний в Україні журнал, що проходить попередню апробацію. Подібних немає, чесно. Особливо нас цінують і визнають на Західній Україні, в Києві, а на місці маємо лише проблеми…
– Літо, парко у місті. Як плануєте провести ваші літні канікули?
– Вигадаю щось таке, що буде потрібне місту. Не поїду нікуди. От і вся відпустка.
– Ви неоднаразово були удостоєні премії " Гордість міста" , стали лауреатом премії імені В. Юхимовича. Коли вже стільки позаду, чого чекати від Вас в подальшому? Плануєте створили щось нове? Можливо, якийсь проект або ж після літньої пори місто побачить нову збірку віршів?
– Визнання і нагороди лестять, але не стимулюють, тим паче не мотивують. Важливо – бути корисною. Збірка? Збірка є і не одна, але за що їх видавати нинішнього непевного часу? Просити для себе не вмію… Планую художньо оформити спогади матері-покійниці про моменти-історії, що мали місце на Коростенщині у 50-ті роки. Викладу матеріал в мережу Інтернет на якийсь літ-сайт. Загадувати дуже не буду, а раптом ,опісля нашої розмови, знайдеться меценат, який захоче дати шанс на друковане життя моїм думкам.
Отож бажаємо цій натхненній жінці з чудовими весняними очима творчих натхнень та нових звершень! Частіше посміхайтеся, Оксано Олександрівно! Ми Вас любимо!
Анна ВОЖДАЙ.

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!