НАША, НАЙМИЛОЗВУЧНІША…

Версія для друку
210216

21 лютого представники всіх націй і народностей у світі відзначають Міжнародний День рідної мови. Це свято проголошене на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, яка відбулася 26 жовтня – 17 листопада 1999 року в Парижі, з метою вшанування пам'яті загиблих захисників бенгальської мови в Республіці Бангладеш, де 21 лютого 1952 року з нечуваною жорстокістю розстріляли студентів-демонстрантів.
Деякі «розумники» стверджують, що й війна на Донбасі також розпалилася через мову – українську – нікому там не потрібну. І, на жаль, немало людей у нашому місті в це вірять…
А давайте поміркуємо, що значить для кожного з нас рідна мова (для тих, кому вона справді рідна, хто вважає себе українцем). Я особисто спілкуюся українською, бо нею думаю. І думала завжди, навіть коли навчалася в російській школі й з однокласниками та друзями спілкувалася російською. Так, у мене в родині спілкувалися українською, вірніше суржиком, на якому говорять у більшості регіонів України. Але краще говорити суржиком, ніж не говорити українською зовсім. Ви нагадаєте мені пана «Азірова» з його суржиком, а я вам заперечу – то було відверте знущання над мовою. Він, на мою думку, навмисно так говорив – це була така форма зневаги до мови і України в цілому.
Мені здається, що спілкуючись російською люди думають, що від того вони стають культурнішими – не селюками, (як було прийнято вважати за часів СРСР), або якщо говорити російською, то від того нас більше поважатиме наш «старший брат» росіянин (така звичка лишилася з часів СРСР, я її занесла б у розряд шкідливих). Чому сьогодні діти Коростеня у своїй більшості продовжують спілкуватися між собою «суржиком, де переважають російські слова, хоча навчаються у школах українською? Можливо тому, що навіть педагоги часто спілкуються з дітьми російською?
Нещодавно говорила на цю тему з учасником АТО – чоловіком зрілого віку, який сказав, що принципово говорить російською, щоб показати, що російськомовні люди не менш патріотичні, ніж україномовні. Можливо це так і є, хоча я думаю, що розмовляти мовою агресора – безглуздо. Тим, хто зараз назве мене «ура-патріоткою», що пафосно сипле гарними фразами, відповім – я просто люблю свою мову, і вважаю, що якби ми вчили цьому своїх дітей, то не виникало б мовних питань і на тому ж Донбасі, й на Луганщині. Своєю зневагою до рідної мови ми накликали біду, бо комусь здалося, що там де говорять російською, повинен бути «русский мир»...
Ні, я не проти російської мови, і при зверненні до мене російською, я на ній же й відповідаю, чи то за звичкою, чи то з вихованості… Мова тут ні до чого, але чому, на думку тих же росіян, вона велика, а якщо ми називаємо свою, українську мову величною – нас називають за це націоналістами? Та тому, що самі іноді й зневажаємо рідну мову, не вчимо дітей шанувати її, а лише вивчаємо в школах, як необхідність. От і з’являються тоді гасла штибу «Упразднить украинский язык за ненадобностью» (одна з вимог жителів Донбасу та Луганщини).
Тим в кого склалося враження, що я усім без винятку нав’язую користуватися виключно українською, пояснюю – це не так. Спілкуйтеся на побутовому рівні, якою хочете, але поважайте мову країни, в якій живете. І для таких людей я нагадаю слова німецького філософа К. Маркса: «Чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав'язує їй свою мову.»
А якою мовою ви зареєстровані, скажімо, в соціальних мережах, яка мова у вашому телефоні? Замисліться над цим…
В бібліотеках міста до днів рідної мови та української мови та писемності завжди проходять різноманітні заходи для різних верств населення. Цього року наша бібліотека проведе урок рідної мови для дітей середнього шкільного віку «Як і мови нема без народу, так й народу без мови нема». На таких заходах ми намагаємося дати дітям максимум корисної інформації про історію нашої мови та довести необхідність не лише шанувати її, а й використовувати. Бо якщо ми не поважатимемо самі себе, як націю зі своєю мовою та звичаями, то й ніхто у світі не поважатиме нас. Можливо, моя думка не є настільки авторитетною, щоб до неї дослухатися, але я маю надію, що хтось замислиться над цим питанням і зробить висновки.
Олена БОНДАРЧУК, завідуюча бібліотеки-філії №3.

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!