БУДЕМО РОЗВИВАТИСЯ Й ЖИТИ!

Версія для друку
200914

Сьогодні ми дуже багато говоримо про війну. Але мені чомусь, як ніколи, хочеться поміркувати про культуру. Чому?.. А тому, що якраз на духовній і матеріальній культурі українського народу відбилася надзвичайна драматичність його історичного буття. І багато особистостей у різні часи намагалися розглянути саме в історично-буттєвій перспективі формування національної культури як органічної складової становлення нації і національної самосвідомості. Одним із таких вчених був Іван Огієнко. Якось до рук мені потрапило репринтно відтворене видання 1918 року з дослідження історії культурного життя українського народу цієї видатної особистості. Якось на цю тему й зав’язалася розмова після вручення мені премії імені Огієнка з нашим земляком, першим заступником голови обласної ради Володимиром АРЕШОНКОВИМ (на знімку). Правда, ми так і не завершили її. Але потім він, побувавши на святкуванні 90-річчя з дня народження Василя Юхимовича в Сингаях, пообіцяв повернутися до цієї теми. І ось нарешті я залюбки передаю читачам «Вечірки» гарну бесіду з надзвичайно актуального питання. Прочитавши написане, сподіваюсь, ви зрозумієте, чому я саме зараз звернувся до нього.
ДОВІДКА: Володимир Юрійович Арешонков народився у Коростені. Закінчив філоло-гічний факультет Ужгородського держуніверситету. Кандидат педагогічних наук. Магістр державного управління. Нині працює над докторською дисертацією. На Коростенщині працював заступником міського голови, головою райдержадміністрації.
– Володимире Юрійовичу, ви, насамперед, чиновник, так би мовити, організацій-ного рангу, але я вас чомусь часто бачу на багатьох культурних заходах, як от вручення літературних премій, зокрема, мистецькі фестивалі, огляди художньої самодіяльності, і таке інше. Це – хобі своєрідне?..
– Ні. Це – перш за все частина моєї роботи, бо в силу своїх уподобань я взявся за гуманітарний напрямок роботи. Тому й доводиться бувати на подібних заходах. І головне – мені подобається опікуватися культурою Житомирщини. Ось і зараз я бесідую з письменником, журналістом…
– Ми з вами якось говорили про Івана Огієнка…
– Так, про нього можна говорити дуже довго. Це надзвичайно потужний громадський і духовний діяч. Нам просто пощастило, що він наш земляк. Огієнко казав у свій час, що в який бік життя не поглянемо, скрізь побачимо, як оригінально і своєрідно наживав свою культуру український народ.
– Мені здається, що він актуальний і зараз…
– Безумовно. Його висловлювання надзвичайно сучасні. Особливо про рідну мову, яка є душею української нації. Як духовник, як освітянин, він дуже важливий. Зараз у нас іде серйозна ідеологічна боротьба. І ті стереотипи, що були в 20-му столітті, ті штампи, що нам, дітям, з дитячого садочка нав’язувалися, нині зламалися, а от справжніх сучасних моральних орієнтирів ще не надбали. Тому Огієнко і є одним із них. Потужним, надсучасним. Я особисто є прихильником тільки однієї тези: будувати сучасне суспільство повинні люди, які є справжніми патріотами, шанувальниками культурних надбань, традицій своєї землі, які стануть на ноги тільки за рахунок сильного гуманітарного потенціалу. Саме тут і згодиться досвід таких особистостей як Іван Огієнко.
– Традиції… Ми шануємо їх. Ось і нещодавно ви були на святкуванні 90-річчя нашого славного земляка, автора невмирущої і вже народної пісні «А льон цвіте…!» Василя Юхимовича. Що ви можете сказати про це?
– Це досить важливо. І добре, що на Коростенщині його шанують і пам’ятають, і свято пройшло на «Ура», але я думаю, що такі заходи потрібно більше розширювати, скажімо, вони повинні бути загальнорайонними. Залучати треба ширше підростаюче покоління, щоб була шана до книг, до їх авторів ще за життя.
– Так, згоден. На нашому веб-сайті вісить інформація, що минулого року 42 відсотки українців не прочитали жодної книжки…
– Я спостерігав за своїми дітьми і переконався, що в окремих випадках навіть інтернет не відбиває інтересу до книги. І якщо сучасні молоді люди нормально виховані, то до читання вони тягнутимуться. Але… На жаль, сьогодні відбувається протилежне – інтерес падає. Знервоване, збуджене суспільство… і це знову оті ж неправильні морально-естетичні орієнтири. Словом, культурі, як фундаменту національної самосвідомості, треба приділяти більше уваги на державницькому рівні.
– А що на вашу думку треба, щоб молодь читала книги?
– Насамперед письменникам писати цікаві книги… І дбати про суспільне середовище… батьки, вчителі, оточення. А ще треба дбати про книговидання, книгорозповсюдження, пропаганду книги. Ці питання повинні вирішуватися комплексно. На жаль, сьогодні величезна кількість сімей думають лише про те, як прожити день, окремі живуть у гонитві за грошима, матеріальними благами. До прикладу, я нещодавно повернувся із Західної України і побачив там, що кожна друга сім`я – на заробітках, а зараз за кордон здебільшого їдуть чоловіки разом з дружинами… Діти по-суті залишаються напризволяще. Хто тут впливатиме?.. Церква? Так. Але це не все ще… А скажіть, кого ми бачимо сьогодні на телеекранах? Чи є там письменники, діячі культури, освітяни?.. Та й міністри культури, освіти не повинні сходити з телеефірів!
– Добре. Це в державі, а що у нас, на Коростенщині?
– Пригадуючи 70-ті роки, скажу, що дуже потужно тоді почали проростати паростки нового, особливо в культурі. Духові оркестри, народний театр, різні концерти, зустрічі з відомими людьми… Проте чимало нашкодила нам чорнобильська катастрофа. Хоча скажу відверто, мені сподобався, наприклад, цьогорічний звіт художньої самодіяльності. Потужно діє в Коростені студія «Древлянка», є гарне Всеукраїнське літературно-мистецьке свято «Просто на Покрову». Але треба ще й конкретніше підтримувати літературних початківців, зокрема. Дуже згодилося б, скажімо, літературна кав’ярня.
– В області існує програма книговидання за бюджетні кошти, а чи треба така ж, скажімо, у нас, в Коростені?
– Так. Варто і книговидання поширювати за рахунок місцевого бюджету. Слід більше різних книжкових презентацій робити. Сьогодні видати добротну книгу – не дуже дорого. Я це знаю, бо сам збираюся видавати монографію. Але тут повинні знайтися люди, які будуть переконані, що це треба. Ми перестали читати «на ніч», в автобусах, парках… Незабаром відбудеться місцеве реформування самоврядування і, сподіваюсь, більше коштів залишатиметься в місцевих бюджетах, тоді й буде можливість це здійснювати. Необхідно дбати і про поповнення бібліотечних фондів. На жаль, у наших бібліотеках не вистачає книг місцевих авторів, бо їх вони випускають дуже обмеженими тиражами. Та й самі бібліотеки повинні стати своєрідними осередками культури, як, скажімо, обласна – імені Ольжича. Там відбуваються постійні літературні заходи, зустрічі з цікавими людьми, обговорення книг, художні виставки тощо. Скажу насамкінець так: не буде ніякої держави, якщо на місцях не пропагуватиметься культура, не розвиватиметься духовність. Тут необхідно залучати керівників, депутатський корпус, громадські організації, а не думати лише про політику, майбутні вибори, і таке інше. Зокрема, до факту таке: наша область, мабуть, єдина, де голова адміністрації не мав радника з гуманітарних питань. А вони ж повинні бути й на місцях…
– Гаразд… Торкнемося освіти, адже саме звідти виходить наша освічена молодь – наше культурне майбутнє…
– На жаль, тут не все так добре… Залишки радянського досить глибоко в`їлися в систему. Треба міняти й міняти, вміло застосовуючи європейський досвід. А ми вперто не хочемо, доказуємо, що в нас краще, що в нас найрозумніші учні. Але, розумні, по-перше, на жаль, не всі, а по-друге – це просто універсальний набір, що запхали дитині, а як його практично реалізувати в житті, часто не знають. Так, у нас на різних олімпіадах школярі «строчать» різні формули з космічною швидкістю, набагато більше, ніж зарубіжні, а от застосувати це насправді в подальшому не можуть, важко… Тому нам необхідні найближчим часом серйозні зміни в освіті.
– Ось, ось… Володимире Юрійовичу, і ваша сім`я вся, так би мовити, педагогічна?..
– Я незабаром захищатиму докторську на суспільствознавчу тематику… Дружина Маргарита Миколаївна працює в обласному інституті післядипломної педосвіти, донька Вікторія закінчує магістратуру в Катовицькому університеті, вивчає французьку. Це нормальна практика. Така можливість сьогодні є в багатьох, навіть у випускників шкіл. Я навіть сам агітую, цікавтесь, заходьте в інтернет, шукайте. А син Віталій викладає право в Київському інституті внутрішніх справ, кандидат юридичних наук.
– Так вам, виявляється, навіть ніколи й самому читати?
– Та ні, якось прагну не відставати... Цікавлюсь Забужко, Андруховичем, Шклярем. Читаю книги й письменників нашого краю. Але чесно скажу, часу катастрофічно не вистачає. Безумовно хочеться і порибалити, і за грибами…
– На жаль, Володимире Юрійовичу, формат нашого видання не дозволяє ще глибше зануритися в гуманітарні проблеми. Отож – традиційні побажання своїм землякам…
– Насамперед – здоров`я і терпіння, адже сьогодні пора досить нелегка. Усім! Безумовно, зміни будуть, і до них треба бути готовими. Будьте мудрими, оптимістичними. А вам, журналістам, окрім здоров`я бажаю ще й гарних тем і творчого неспокою. Пропагуйте культуру. Розвивайте духовність, поширюйте українську книгу, захищайте рідну мову. Будемо розвиватися й жити!
Розмову вів Віктор ВАСИЛЬЧУК.

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!