Хронологія фактів та роздумів однієї мандрівки

Версія для друку

Коли самотньо їдеш з дому-до-додому завше маркутно. Чим би не добирався до пункту призначення, притуга незмінно буде твоїм супутником. Вона невтішно шепотітиме гравієм з-під коліс авто, гупатиме на поворотах потягу, мелькатиме знайомими, але дещо відчуженими пейзажами за вікном. І від цього стає не спокійно, злегка не комфортно, бо ти вже не тут і ще не там, десь на розстані двох світів, які прямо пропорційно рідні.
Щось подібне мала б відчувати і я, коли першого післятроєцького дня мандрувала в отчу Бондарівку. Втім того не було, адже поряд, на незграбних лавах електрички, вмостився письменницький бомонд Коростеня – Літературно-мистецька студія «Древлянка». Квартет представників культурного бренду древлянської столиці виїздив на першу очікувану зустріч нашого можливого туру, присвяченого двадцятип’ятилітньому ювілею студії. Для мене відстань вимірювалася не кілометрами і не часом, а ступенем наростаючого хвилювання, бо ж їду до мами, везу їй на радість побратимів по перу. Бентежило більше, як вона сприйме їх, а не те, яке враження справить неня на Світлану Михайлівну і Віктора Борисовича Васильчуків та Світлану Петрівну Бароніну. Я знала заздалегідь, що мама сподобається моїм колегам, бо ж вона найкраща.
Як не крути, а дозвільність часу ставить у рамки твої прагнення, створює парадоксальні повороти у визначенні цінностей. Чим вагомішим стає поклажа літ, тим тугішими вдаються межі. Бачення безконечної любові та підтримки з боку батьків невтішно змінюється втратою. Всі коми рідної повісті безсовісно гублять хвости, мов пуголовки, і стають масними крапками-жабами, вмить літопис перетворюється на епітафію. Вдається, буцім нагробне слово під стать земноводному, таке ж холодне, страшне, мокре від ридань.
Усвідомлення того, що кровна людина вже ніколи не переступить поріг хати, не погладить кота, не принесе з лісу грибів, не смакуватиме східними млинцями і не заговорить до тебе – кромсає душу. Починаєш шукати бодай приблизні відповідники у просторі, і коли таке трапляється – щастя хлюпає з очей слізьми.
«Зупинка Бондарівський. Обережно, двері зачиняються», — ледве розібрали ми, вистри-буючи на сіро-рожевий перон. Довкілля огорнуло ароматом лісопосадки, очікуванням зустрічі із хуторянами, простими людьми, що знайшли час прийти на здибанку із нібито окультуреними горожанами. Зачувши, що йдемо «на каву» до мами Люби, Віктор Борисович пірнув у розпашілі метрові трави, обережно, насилу не вибачаючись перед кожною квіткою, назбирав барвистий букет. Неня стрічала на порозі, як завше. Васильчук виконав наш сімейний заледве не піввіковий ритуал – вручив польовий жмуток веселкового цвіту, що символізує жертвопри-ношення життя рослин на уславлення ґаздині обистя. Коли букет перекочував з рук Віктора Борисовича до неньки – час гулькнув десь на п’ять років назад.
— Дякую, так чоловік робив,— тільки й промовила мати.
В ту коротку фразу вмістилися сотні спогадів про кохану людину, людину, яка вміла цінувати й творити досконале сільське життя, мала неабияке логічне мислення, власне непохитне бачення подій, що сформувалося на фундаментальній любові до літератури.
Я свято вірю в те, що в день візиту «Древлянки», мій покійний неньо був щасливий у своєму безболісному світі, радів, бо видатні люди пройшлися його подвір’ям. І навіть заочно знайомий письменник виконав його букетно-ніжно-почесний церемоніал для любої Люби.
Усвідомлювати істинну ціну життя починаєш тільки тоді, коли неусвідомлюваність лікарського вироку в діагнозі перестає лихоманити. Валом проходить перша хвиля тотального жаху «все – кінець», а потім розпач змінюється на єдине прагнення – лишити духовне у цілком матеріальному. Це щось на кшталт продовження єдиноборства, що споконвіку в нього грають люди «Я жив, я був кимось і ось свідчення того: мій статок, кращий ніж у сусіда». Однак, це дещо інше: ціна життя у потрісканій стінці «москвічка», купленій по великому блату, продірявленому міллю шерстяному килимі, виграному в лотерею, навіть в добротному мотоциклі МТ – сміхотворна. І це починаєш розуміти тільки тоді, як ступаєш на фінішну пряму. Достоту хочеться лишитися переможцем, або хоч учасником у марафоні творіння історії, культури, мистецтва. Вдається, безсумнівно, не всім, але найстрашніше те, що зовсім скоро на селі нікому буде судити й визнавати дійових осіб змагання. З кожними черговими похоронами все менше чути відгуків «Хай Бог прощає».
Шляхом до клюбу, мама розповідала митцям про відбулих хазяїв порожніх хат, практично всім їм дороговказом на той світ став Чорнобиль. З неймовірною гордістю, нібито гід-патріот, підіймала з руїн пам’яті досягнення колгоспу ім. Леніна, де гнула спину на буряках, ростила добірні продукти на ковбасу, вкладала копи, і в них-же вклала здоров’я.
Як дійшли до центру рідної вулиці, а саме: до братської могили, я вкотре жахнулася – зникла трибуна. За кращих часів вона була місцевим пророком, бо навколо неї збиралися люди у свята. Колгоспники й інтелігенція скеровували погляди на зелену металеву конструкцію та вслуховувалися у тексти виступаючих і вірили їм. Якби першого післятроєцького дня сталося магічне відродження трибуни, я неодмінно попросила Васильчуків та Бароніну піднятися на неї, і ми колективно склали б тропар на осанну живих та мертвих бондарівців, бо вони своєю працею варті святоспіву.
Головний тракт направив наше малочисельне письменництво ліворуч. Ось і будинки культури, двійко, в акурат один проти одного. Обоє діючі. Той, що лівобіч – відносно новий, літ двадцять тому це була ключова споруда села, в ньому відбувалися помпезні концерти, крутили кіно, молодь влаштовувала дискотеки, з традиційними бійками під кінець. Напроти – не менш епохальна будова – церква-клюб-церква. Саме в такій послідовності існує культова споруда.
Як багато місця займає віра у твоєму животінні? Сорок секунд «Отче наш» з потрійним хресним знаменням, до двадцяти хвилин з усіма належними вранішніми, чи вечірніми молитвами, півтори години у храмі недільного дня, відрізок посту – кожному своє. Але наскільки живою є така віра? Бути воцерковленим і щогодинно нагадувати оточуючим про власне прозріння, демонструвати при цьому досконалі релігійні знання, далеко не бути віруючим. Можна по-дитячому наївно дивуватися красі світу, примножувати практичну й вербальну оздобу Божого промислу на земній тверді, і просто думкою славити Його, дякувати Йому за блаженство жити – Віра. Релігія проявляється у людині під час банальної розмови «про все на світі», де хоч-не-хоч, а промелькне умовний звіт про успіхи і не тільки, творчі поривання та анамнез. Тоді видющі узріють силу Віри, бо вона, саме вона, визначає життя особи.
Без зайвих «чмоки-чмоки», хліба-солі на рушнику «дорогим гостям», «Древлянка» вмости-лася в бібліотечній залі. Тісне родинне коло зімкнулося і почалося частування бондарівців коростенським красномовством. Я відрекомендувала присутніх візитерів – приміряла роль господині. Певного часу так по-свійськи почувалася в цьому святилищі книги, точно знала де знаходяться тематичні полиці, орієнтувалася у просторі знаменитостей і фактів, мов у лісі заядлий мисливець. Це зараз маю цілковитий топографічний кретинізм, який уперто демонструється навіть в примітивній казані, оскільки настирливо губляться координати здобутків, а компас відточених речень хитає стрілками куди заманеться. Відверто злукавила, і переклала ношу представлення Віктора Васильчука на Світлану Васильчук. Ну дуже «розумно»! Сором зізнатися, але ніяк не можу помістити в єдиний файл пам’яті всі регалії Віктора Борисовича.
Світлана Михайлівна скромно розповіла про чоловіка. Було приємно спостерігати за його реакцією: цілковите вдоволення, захопливий погляд, просочений гордістю. Тільки не за себе, за неї, адже жодного разу не згадала високі нагороди, яскраві досягнення – показала Васильчука звичайним добродієм з великим серцем, в якому так багато любові.
Любов для нас, українців, має значення жертовності та альтруїзму. Ти віддаєшся любові безкомпромісно, якою б вона не була б, до чого вона не була б. Любиш роботу й одружуєшся з нею, маєш пристрасть до мистецтва – розчиняєшся до останку, любиш природу – стаєш її фрагментом. Таку любов можна виміряти умовною мірою, візуально осягнути всю силу почуття. Зовсім інше «кохання», не як синонім до вищевказаного слова, а видозміна способу існування, бо коли стрічаєш кохання, хімічні процеси організму провокують непередбачувану фізіологію. Особливо це проступає на відстані з об’єктом пристрасті. Ти вперто припус-каєшся помилок, експериментуєш з часом, бо кожна нова згадка про кохану людину, моменти раю з нею, висмикують тебе з теперішнього в минуле, або відправляють в майбуття фантазій про грядущу зустріч.
Поєднання ж любові з коханням роблять людину воістину щасливою, дає шанс переродитися в Генія, Творця, який стає еталоном для неупереджених та щирих, навіть найменшим звуком думки.
Сановита розповідь Віктора Васильчука про діяльність «Древлянки», всіх її минулих і дійсних членів, захопила присутніх. Люди уважно ловили спогади про Великих Письменників-Земляків. У Віктора Борисовича знаходилися влучні коментарі, спливали яскраві факти подій літстудії. Безпретензійним свідченням піднеслась творчість письменника, він скупо гайнув своїми виданими дітищами, більше розповідав про Друзів, які для нього були і є рушійним фактором діяльності у якості літератора. Між-іншим, Васильчук вкотре підтвердив свою ключову рису характеру – безмірну широчінь душі та безкорисливість – надарував бібліотеці та місцевій школі купу власних книг. Певно, по-іншому Васильчук не може, така його природа – віддавати людям все, що має: предметне й духовне.
Доповненням оповідки Віктора Борисовича стали мультимедійні презентації, вправно підготовлені працівницями районної бібліотеки. В процесі дійства пані книгині цікаво відкривали слухачам сторінки історії літератури рідного краю. Виявилося, що вже кілька-надцять років поспіль майстрині бібліотечної справи упорядковують ваговитий матеріал про компатріотів, що так чи інакше причетні до мистецтва словесності.

Про значення Слова сказано, написано, розмірковано видимо-невидимо. Якщо пошикувати в рядочок всі ті думки, то либонь вийде шворка мінімум у два екватори. Кожен сущий землянин у вербальному пояску планети віднайде власні сантиметри, бо особистісна сутність Слова настільки індивідуальна, нібито малюнок відбитка пальців. А відпечатки можуть бути у вигляді казки.
Ось свідчення.
Чи було те, чи ні – не відомо. Певно було, бо ж як тоді я дізналася? Пізньої осінньої пори пішов чоловік до лісу, опеньок нарізати та дров урубати. Та не так сталося, як гадалося – потрапив неборака у ведмежу яму. Був би вбився на смерть, але смачно гепнувся на ведмедицю, що вже була в глибці. Дика звірина не стала рвати чоловіка, більш того, підсадила дядя, і той виліз наверх.
— Утечу, — подумав чолов’яга, — подамся в село, приведу мисливців, хай заб’ють буру.
Нібито почула думки ведмедиця, замолила:
— Чоловіче добрий, чи ж ти не християнин? Пожалій, маю діток малих, пропадуть без мене.
Зм’якло серце дядька – зрубав деревину, опустив у яму – вибралася тварина.
— Дякую тобі, що врятував, — щиро рикнула медведиця, — дай поцілую за це.
Відвернувся чоловік од неї та з огидою промовив:
— Чи ж ти дурна, тварюко, де це бачено, щоб людина з ведмедем цілувалася? Та й з рота в тебе смердить.
Не відав той муж, що ведмедиця була зачаклованою лісовою царицею – образив необдумано. Навернулися сльози на карих очах звіра:
— То за порятунок так ти мені віддячуєш? Бери сокиру – рубай лапу!
Злякався чоловік, рубанув сокирою брунатну лапу, відтяв мізинця, зойкнула ведмедиця, розвернулася та пішла в хащі. Холопу тільки того й треба, враз забув про пригоду, пішов опеньки шукати. Але що ж це? Де капала кров на землю з рани ведмедиці – самоцвітне каміння розсипане.
Збирав чоловік скарби не один день, ще й наступного року прибув до ведмежої ями. Став, донизу зазирає.
— Добридень, чоловіче добрий, — почув солодкий жіночий голос поряд.
Дивина тай годі – перед дядя стоїть пані краси не земної: волосся бурим шовком до п’ят, очі карі, вуста п’янкі, так і кличуть поцілувати.
— Хто ти є? — ледве прогугнів.
— Та, що життя тобі врятувала, що віддячити тобі воліла, а ти відвернувся.
— Хіба таке можливо? — не розуміє дядько.
— Ти глянь сюди, — простягла пані руку, а мізинця немає.
Засоромився чоловік, почав прощення благати, що скалічив красу, а пані-ведмедиця мовить:
— Забула я про рану, зцілилася, часом затяглася, та слова твої дотепер у душі гнояться.
Гірко стало дядьку, руки заломив, картається, туди-сюди бігає, послизнувся на самоцвіті, не втримався – впав до ведмежої ями.
На тому й скінчилося, бо залишився у ній навіки-вічні за слова необачні.
Нібито й казка, а очі примруж – власна гнійна рана у душі знайдеться, адже слово ранить – не загоїться, ятрить і повертає в день образи.

Казковим та невимушеним був виступ представниці дитячого чтива Світлани Петрівни Бароніної. Аж занадто спокійним та виваженим голосом читала поетеса свої вірші для малечі. Легкі за звучанням та змістом рими повертали фамільний очерт у час дитинства. Не менш цікавими були роздуми мисткині про єство та платіж педагогічної діяльності, адже за фахом Світлана Петрівна вчитель. Вона понад усе цінує пам'ять своїх вихованців.
Попри свою погідну натуру, Світлана Бароніна має у поетичному доробку парадоксально викінчену й трепетну інтимну лірику. Коли мені випала нагода ознайомитися з творами – здивувалася. Поетичність епатувала щирістю та захватом, була схожою на павутинне мереживо з краплями роси, в яких грається перше сонячне проміння, й від цього стає веселково.

Періодично виникає Дежавю: от бачив ти цю місцевість. Аякже. І події відбувалися в акуратній часовій зв'язності, та й фрази звучали точнісінько такі, навіть кольори відповідають раніше баченому. Що цікаво – окремі явища ти можеш переживати кільканадцять разів. Паралельний світ, нічого дивного. Особливістю такого стану духу та матерії є прив’язаність до власного тотему. Для мене таким виступають рукотворні етнічні обереги – вишиванки. Вже нікому не в чудасію, що візерунки на сорочках, рушниках, наволочках та простирадлах можна «читати». Це нетрафаретні сторінки хронології, романи, і цілком можливо, що з наших вишиванок списували Тору – П’ятикнижжя Мойсея. Поклоніння красі вишиванок передається генетично. В природі не може існувати українофіл, який не благоговіє перед символом нації.

Сонце й справді бавилося першого післятроєцького дня у райдугах, що досконалими хрестиками лягли на канву, і тепер стали неочікуваною окрасою зали зустрічі «Древлянки» з різними за віком, соцстатусом бондарівцями, хоча не тільки ними. На «святі відкритих душ» (так охрестив прийом Віктор Борисович Васильчук) були присутні обдарування Гулянки, вічний талант з Охотівки – вишиванки Марії Дмитрівни Малюшицької. Майстриня давно почила, царство їй небесне, а розповідь її душі, мальовничо занотовано у вишитих роботах, лине крізь вік до краян. Досягнення життя Марії Дмитрівни пульсує в глибокому погляді доньки – Світлани Костянтинівни Осіпчук, власне, дійсної господині зустрічі. Вона дещо хвилювалася, та цього видно не було, бо ж мамине тепло в барвистих хрестиках благословляло на гарне починання доню. І ще в залі була присутня представниця молодшого покоління – вже її донька Марина – хвилюватися зась. Але почуття переповнювали і старших, і молодь, і геть юних. Вони, ці чуття, були настільки щирими та справжніми, що одного моменту родинне коло поціновувачів літератури стало сферою нової долі й світ зафіксував народження древлянського катарсису. Адже кожен отримав дещицю очищення Словом, втамував жагу спілкування, зміг бути почутим і потрібним для оточуючих.
Максим Левченко, якого сміливо можна назвати наймолодшим обдаруванням та членом «Древлянки», подарував присутнім «Чорнобривці» Сингаївського. Талановиті дівчата, котрих знаю зі школи, бо разом гасали старезними коридорами, спільно готували шкільні концерти, стали висококваліфікованими спеціалістами в галузі культури. Інна Загляда, Альона Данилюк, Олена Шпачук радували гостей досконалим співом. А я пишалася тим, що особисто знаю цих талантів.
До чого ж багато часу може вміститися у відрізок від 9.00 до 15.00. Мікрон дороги, крапля зустрічі та море спогадів з переживаннями, що сповнили єство. Я так хочу, щоб моя «Древлянка» з посмішкою згадувала бондарівську зустріч – побачення з моєю батьківщиною. Може так і буде: шість годин мандрів стануть приводом для довжелезних приємних спогадів, і то неодноразових.

Р.S. Вибачте, але змовчати не можу, тому завершую медову пісеньку квартою солярки. Неймовірно шкода, що єдиний можливий транспортний засіб, який люб’язно був обіцяний міською владою, зламався просто таки в переддень поїздки «Древлянки», і, як результат, значна частина літературотворців Коростеня лишилася без перспективи отримати радість спілкування. Хочеться вірити, що це лише прикрий збіг обставин, а не нехтування людьми, що своєю діяльністю несуть славу древлянській столиці, і наступна подорож буде більш чисельною. Нам, все-таки – 25!
Оксана ГЕРАЩЕНКО (Коростень-Бондарівка-Коростень).

bond6
bond5
bond4
bond3
bond2
bond1
Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!