Міхі Козимиренку -75! РОМ, ЯКИЙ ЗАВЖДИ КАЗАВ СВОЄ

Версія для друку
mixa

З цим дивовижним циганом, якого народила українка, я спілкувався дуже довго, можна сказати, що ми навіть дружили. А повязало нас слово: його – українське і ромське, а мене – українське і ще щось, можливо, його любов до власного народу… Він дуже опікувався своїми співвітчизниками. Все прагнув зробити щось величне і незабутнє. Наприклад, хотів десь у Чернігові встановити монумент розстріляним циганам. Подейкував, що там десь фашисти і його батька скатували. І він зробив: для циганчат вигадав справжню ромську абетку, а ще – переклав для них невмирущі поезії Великого Кобзаря. Її видали в редакції літератури мовами нацменшин України – «Думи мої...». Він подарував мені цю невелику книжечку з теплим автографом: «…з великою повагою на добру згадку». Я вже колись писав, що цінність видання полягає, насамперед, у мовному аспекті та в авторстві, бо, мабуть, уперше в історії України простий циган переклав мовою ромів такий вагомий творчий ужинок Тараса Шевченка. Відтоді мій рідний Коростень назавжди увійшов в усі енциклопедії, антології, довідники, де згадується Великий Кобзар.
Міха був цікавою людиною, а ще – талановитим поетом, перекладачем, і публіцистом. Його творча вдача, ввібравши поліську мелодійність і ромський степовий простір, щедро та гармонійно поєднала в ньому змістовні, відполіровані талантом і досвідом, щирі слова двох рідних мов – української та циганської. В чималому доробку публіциста, композитора, і, передусім, письменника Міхи Козимиренка – власні вірші цими мовами, переклади циганською Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Пушкіна. Працював він і над творами німецьких класиків, зокрема, Гете. Тож недаремно був удостоєний Міжнародної премії імені Івана Франка.
Мова, слова Міхи – прості й щирі, сповнені душевного тепла, глибинного почуття доброго людського серця, в якому нуртує кров народу країни, яка дала притулок, кров батькової нації, яка з національних меншин стає зрештою повноправною нацією серед багатьох націй незалежної Держави, бо має відтепер власну мовність, свою літературу, які щодень творив гордий, емоційний український циган. Крім усього, він завжди дбав про своїх співвітчизників, не забуваючи при цьому земляків. Тож і писав так: /Своїх батьків не відцурався//і не ховаю – чий я є.//І падав я, і піднімався,//Але завжди казав своє./
Міха Козимиренко – один із небагатьох представників творчої циганської інтелі-генції. Його талант досить благодатно зріс на щедрій поліській землі, яка більше як 500 років тому дала прилисток циганам. Народився поет 1938 року в Чернігові. Закін-чив музичний факультет Ніжинського педінституту. Тридцять п'ять років відпрацю-вав викладачем у музичній школі Коростеня. Автор багатьох пісень, які виконуються й нині, публіцистичних статей у періодиці. Брав активну участь у суспільному житті міста й країни. Шостого лютого 2013 року йому б виповнилося 75. Але ж… останнім часом він дуже важко хворів, переніс кілька складних операцій. Тож загартований циганський організм все ж таки не витримав. Він пішов з життя майже вісім років тому.
Його побратим і колега Степан Келар у передмові до книги «Думи мої...» написав: «…що усі люди, представники національних меншин – єдиний народ, який творить єдину культуру і літературу. Ми не будемо справжніми українцями, якщо не плекатимемо все, що розквітло на українській землі».
«Міху люблю як друга, – казав свого часу лауреат Шевченківської премії Олексій Дмитренко, – а ще за те, що він у своїх книгах зберіг пам'ять про тих людей, які загинули, захищаючи рідну землю. Люблю і вашого Міху за те, що збагачує циганську мову українською. Його дорога з Шевченком, з Україною, з нами. І буде довгою. І те зерно, котрим засіє творчу ниву, проросте і заквітне. Щоб доля його була завжди головою в жито...»
Сам Міха Григорович вважав, що звернення його до перекладів Шевченка, інших класиків світової літератури – це насамперед данина часу і освіченості.
До всього сказаного лиш додам, що мені пощастило свого часу видавати кілька книжок Міхи Козимиренка. А моя донька Юлія навіть працювала навіть над обкладинкою до дитячої книги ромською мовою. Щиро вдячні ми йому за співпрацю, за всі теплі слова і побажання.
Він дуже любив приходити під час коротких перерв у музичній школі (викладав там), а іноді й просто так, на засідання літстудії «Древлянка», до редакції газети «Вечірній Коростень». Цікавився справами, радився, пропонував «свіженькі» вірші, інтересні статті, роздуми про написане раніше. Міркували ми з ним над словом молодих літераторів, розповідали один одному анекдоти. А ще він пропонував навчити грати на гітарі. Та все якось не виходило… Проте на душі світлішало. Потім Міха тиснув на прощання правицю і поспішав пити свою звичну каву. У піджаку, без картуза. В будь-яку погоду…
І скільки б я не згадував Міху Козимиренка, скілки б не писав про нього, завжди чомусь на пам'ять спадають останні рядки передмови того ж Келара до книжки «Думи мої…»: «…наче бачу, як при дорозі, а, можливо, на призьбі, сидять двоє – кобзар і циган, один з кобзою, а інший – з гітарою»
І лунають десь в моїй уяві, зачаровують душу і серце неповторні голоси української кобзи і циганської гітари…
Віктор ВАСИЛЬЧУК.

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!