Білий сонет на чорному (Олександр Астаф’єв про творчість Ігора Фарини)

Версія для друку
010418

Як засвідчує творчість Ігора Фарини, він – поет цілком сформований, здатний якомога повніше виявити свої здібності і потенції, сповна самореалізувати себе як особистість.

Його покликання не має нічого спільного з «роллю», безособовою формою і функцією індивіда, яка часто привнесена іззовні і не відповідає «ритмам» серця. У пору, коли молоді люди цілими легіонами йдуть у літературу і прирікають себе на неймовірно важку працю, яка в дев’яноста дев’яноста дев’яти випадках не принесе ні успіху, ні слави, ні багатства, Ігор Фарина пише легко, бо його розум і почуття збагачені і поглиблені душевними переживаннями і досвідом:
Підкови зір згубила ніч січнева
І слухає зітхання душ дерев.
Бо знає, що таїни незвичайні
Народжуються враз у ці хвилини.
(«Підкови зір згубила ніч січнева»)
Новизна його кращих поезій («Рубають ліс, що збудувати хату», «Дощі осінні і шляхів багнюка», «Блукає полем хворий журавель», «Вогню палання у тремтливій тиші», «Рубала дикий кущ тупа сокира», «А ще нічого не було» та ін.) аж ніяк не виступає пе- рерозподілом частин уже відомого літературного матеріалу. Вона приходить ніби з іншого світу, з іншого плану, зі сфери свободи: «Митець в труді титанів народив, / Щоб всі сказали Твердо: – Волі бути!» («Перед «Рабами» Мікеланджело»); «Волі не знає той, хто вільний» («Вийшов. Гойднулося поле»); «За колосками на краєчку поля, / За тим, що правда і за тим, що воля» («Ходок») та ін. Тому таємниця новизни його поезії є таємницею свободи, яку годі виве- сти з буття.
Безперечно, Ігор Фарина залежать від середовища, яке його сформувало, від своєї епохи і панівних у ній духовних сил. Але головне в тому, що він вносить принципово нового, небувалого у цей світ і суспільне буття, що вносить, а не що отримує, що від нього виходить, а не що в нього входить:
Прийду в цей світ краплинкою буття.
Впаду росою на стебло трави,
Щоб слухати одвічний хролофіл.
Вітрисько понесе через луги
На подиху ранкового пракрилах.
Стрічай мене, о вире невблаганний!
(«Білий сонет»).
Не можна пояснити явище Ісуса Христа і світло, внесене Ним у світ, із процесів, що відбувалися в юдаїзмі і еллінізмі, але можна обґрунтувати сприйняття християнства людським середовищем.
Основна помилка багатьох літературознавців полягає в тому, що вони пояснюють новизну багатьох творів дією зовнішніх сил, через призму минулого, в той час як вона з’ясовна лише з погляду майбутнього. У цьому таємниця свободи:
така напевне нині є надія
яку поруйнувати не посміє
закоханий в стобарв’я єретик
вдивляючись у прозимінь глибоко
побачимо свої майбутні кроки
і вилущим збезмов’я власний крик
(«Дощі осінні і шляхів багнюка»)
Споконвічний творчий акт зовсім не випливає з минулого, він не здійснюється в космічному і історичному часі, а в екзистенційному (від лат. existentio – існування). Тому поезія Ігоря Фарини виступає як акт самопізнання, а інколи конструювання власної особистості: «Течуть / крізь мене ці ріки / я не можу вийти з них»; «…Але великі круки / кружляють, аби сумні погрози / відчули серцем й пережили муки / своїх видінь і вічну суму згуків»; «В мені пульсує / Зелена кров дерева, / яке народилося сьогодні» і т.д.
Таку сторону тематики можна назвати екзистенціальною, а самопізнання і майстерне втілення авторських екзистенцій безумовно наближає його лірику до автопсихологічної (вірші «Зоряна роса очі вип’є», «Ніч», «Про квіти», «Монолог Євген Плужника» та ін.).
Парадоксально, але в нашому історичному часі кращі твори Ігоря Фарини уявляються такими, що йдуть із майбутнього. У цьому сенсі їх можна назвати протетичними.
Безглуздо звинувачувати поета в тому, що, напр., його вірш «В мені пульсує / Зелена кров дерева…» невірно змальовує теперішню або ж минулу дійсність. Але в ньому є вірність майбутньому.
Не лише теперішнє і минуле пов’язані з вічністю, з нею асоціюється і майбутнє: «Згадавши пилки гостроту залізну / і вогнища високого дими, / Спохопимось. Та буде вже запізно / Йти до краси. Її ж згубили ми».
Творча уява поета як носій нового йде з екзистенціальної вічності, до якої незастосовні наші категорії думки. Залучення до таємниці є не лише межа пізнання, це просто інше пізнання, недоступне нашому досвідові. Поезія Ігоря Фарини ніби наштовхується на опір непідготовлених читачів. І тут сила волі автора вимірюється силою опору. Свобода слова в цьому світі є боротьба, а не насолода. Як каже Фіхте, «я» передбачає «не-я», опір, який потрібно подолати. Драма світу в тому, що творча новизна підкоряється законам посередності.
Можливість творчості в світі свідчить про його недостатність, про постійне подолання його, про існування для цього сили, що виходить з іншого світу або глибшого пласту.
Ігор Фарина творить свою особу і висловлює свою особистість. У самотворенні «я» його людський дух здійснює творчий акт синтезу:
Життєвий вир свої обійми вічні
Відкриє, щоби взять й не відпустить.
Його незамовкаючі співзвуччя
Назавше поховають наші дні.
І не втекти ніде. У цілім світі
Для втечі лабіринту не знайти.
(«Білий сонет»).
Потрібне зусилля духу, щоб не допустити розкладання «я», роздвоєння і розпадання його на частини. Каже М.Бердяєв: «Людина є мікрокосм і мікротеос». Вона є особистістю лише тоді, коли не погоджується бути коліщатком чогось або ж складатися з уже готових частин. Її образ постає як творча єдність. Таємниця творчості – це подолання недосконалості дійсності, детермінованості світу, його замкнутого кола. У цьому сенсі поезія Ігоря Фарини – білий сонет на чорному.
Олександр Астаф’єв,
доктор філологічних наук, професор
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка.

Comments

Написати новий коментар

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
  • Web page addresses and e-mail addresses turn into links automatically.
  • Lines and paragraphs break automatically.

More information about formatting options

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!