93 роки від дня народження Василя Юхимовича

Версія для друку
080717

Можливо, Василь Лукич Юхимович і не вважав мене близьким другом, та для мене він і понині лишився близькою людиною. І досі, часом, думаю: «От якби Василь Лукич зараз був поруч…».
Уже не логічною картиною, що розгортається у часі, зринають у па’мяті зустрічі з ним, а тим самими «клаптиком спогадів», про які казав Максим Рильський. І ці клаптики, як маленькі смальти, складають велику мозаїку, малюють неповторний образ-портрет Василя Лукича – поета, письменника, публіциста, людини і друга.
А все розпочалося у серпні далекого 1971 року. До великої кімнати музредакції Українського радіо я, випускниця Київського держуніверситету імені Т. Шевченка, увійшла невпевнено. Найперш, не дуже хотілося працювати саме в музичній редакції: мріялось про «Останні вісті». Біля дверей зіштовхнулася із невисоким, з виголеною головою, приємним чоловіком, який тепло усміхався, розповідав жінкам-редакторам щось веселе. Підійшов до мене, простягнув руку і сказав: «Я – поет Василь Юхимович і … насипав мені у долоню насіння: «Хай люблять!» І так тепло стало на душі, неначе рідна людина підтримала мене.
Потім, коли заходила до кімнати і бачила на кожному столі трохи насіння або горішки, чи яблука, а то й цукерки, знала: у редакції був він, Василь Лукич. І зробив це не з якихось «меркантильних» міркувань, а так просто, від душевної щедрості.
Минуло багато літ. А, треба сказати, ми з Василем Лукичем спілкувались упродовж більш як тридцять років. Так от. Через багато літ у 1991 році глибокої осені запропонував мені Василь Лукич разом зі спілчанцями поїхати до Батурина. Тоді це було маленьке занедбане село із малюсіньким клубом, руїнами палацу Кирила Розумовського та будинком Кочубея, більш - менш збереженим.
Коли їхали (а дорога далека), то письменники, поети один за одним брали до рук мікрофон і «виступали», хто про що. Слухача я їх, поглядала на Василя Лукича, який милувався пейзажами за вікном, і думала: наскільки глибоким і мудрим, освіченим і спраглим до знань був він, у порівнянні з багатьма колегами. Адже рідко коли більш - менш цікавий вечір, концерт, зустріч не привертали його увагу. Тільки заходиш до вишуканого колонного залу імені Лисенка чи затишного залу Музею літератури або «Золотої зали» Українського фонду культури, – і вже шукаєш очима його, Василя Лукича, який завжди приходив, як то кажуть, «не з порожніми руками»: чи то цікавим спогадами, чи «віршем до теми».
Коло його захоплень і уподобань було таким розмаїтим! Приміром, кажу йому, що хочу зробити передачу про Омара Хайяма. Василь Лукич з радістю відгукується: «А у мене є багато перекладів його рубаї». А потім, на записі починає свою розповідь так: «У цього чоловіка така довга низка імен, як намисто в українок: Омар Гіясаддін Абу-л ь-Фатх ібн Ібрагім…».
Оці такі несподівані порівняння завжди дивували мене. А ще – розмаїття цікавинок, які зберігала його пам’ять. Випадково зустрічаюсь з Василем Лукичем на Хрещатику. «Як справи?» – питає. «Та от, ювілей Ігоря Стравинського». І раптом Василь Лукич починає читати вірш про Устилуг на Волині і Білий Дім у Вашингтоні, і постають в уяві фото композитора, який слухає сліпого лірника, і рояль, інкрустований за малюнком Рузвельта, на якому Ігор Стравінський грав для подружжя Кеннеді. Коли пізніше я читала цей вірш у збірці, то зауважила, що не для кожної строфи, а іноді й рядка, треба було робити «зноску» для пояснення.
Згадується, зокрема, й передача про Павла Грабовського. Василь Лукич розповідав про Тобольськ: «Неподалік від Кюхельбеккера його могила. Над нею немає мармурових чи гранітних обелісків, а чи бита громом чи бурею зрізана береза. І білосніжний стовбур її стоїть як обеліск». Її я згадував на батьківщині Байрона, якого перекладав Павло Грабовський». Ось такі місточки. Устилуг – Вашингтон, Тобольськ – Шотландія… І так у кожній передачі, у кожній розповіді під час зустрічей. Приміром, у передачі про грізні воєнні роки Василь Лукич раптом згадує: «Відомий факт, що у Сталінграді син Долорес Іббарурі Рубен дуже любив і співав українську народну пісню «Повій, вітре, на Вкраїну»…
Ще один «клаптик споминів» про Василя Лукича. «До дати» від дня народження Сергія Єсеніна, запросила його взяти участь у передачі. Прийшов зажуреним: його не включили до делегації якихось чергових Днів культури і мистецтва України у Москві. На записі Василь Лукич запалився, чудово говорив про специфіку і складності перекладу. І «вилив» свій настрій так: «На звороті одного з віршів залишилися такі його рядки: «Делают «смычку» крестьян и рабочих… делают смычку поэтов разных национальностей». І от у цій «змичці» не повинні «смикати» один одного, а повинні підтримувати один одного. Те, що ми можемо назвати українською мовою «сув’яззю», «злукою»… Бажаю, щоб не було «злюк», а добро. І Єсенін є отим ніжним носієм добра і любові до свого краю, який не може не переливатись у душу ні поета Грузії, ні поета Білорусії, ні поета України».
Ті, хто знав Василя Лукича, мабуть уявили його голос… Ця передача звучала близько дванадцятої ночі. Після неї раптом – дзвінок. Василь Лукич із вибаченням за пізнє звертання, радісно усміхаючись, сказав: «Ми зробили вечір Росії на Українському радіо». І потім, вже сміючись, додав, «Невже я такий розумний, яким видався в ефірі?».
Це – Юхимович – людина. До речі, ніколи не чула від нього лихих слів чи образ на адресу будь - кого. Він умів делікатно обходити ці теми.
…Коли Василь Лукич ішов з дружиною, він нікого не бачив, не звертав увагу, передовсім, на жінок. Навіть не вітався. Була дуже подивована. А колеги сказали: «Він дуже любить свою дружину». Якось зустрічаю Василя Лукича на Лісовому кладовищі: там була похована його порадниця і друг. Він ішов дуже швидко. «Поспішаю», – сказав. – «Затримався, бо коли помив пам’ятник, мені здалося, дружина заплакала. То я й чекав, доки слізки висохнуть...».
За багато літ тісної співпраці поступово постало переді мною усе життя Василя Лукича. І так щемно зхгадуються його слова:
«Якщо Бедзик визволяв Київ і заходив до нього з боку Святошино, то я був на Коростенщині, у селі Сингаї. І для мене не було ясної погоди, і не було визволителів, а була чутка якась, невідомим телеграфом, що Київ взяли наші. Я пішов у біженці, з біженців у польовий військомат і до Бородянки – три дні пішки у запасний полк, і – на Перший Український фронт».
«Я двадцять вісім років видавав журнал або був причетний до творення журналу «Україна», який виходив щотижня. Мені не було коли стежити за композиторами, тому багато моїх пісень і не доведені «до пуття». Я був схожий на батька, який кидає свою дитину».
«Пісні весільні, щедрівки – це, власне, перша сторінка входження мого на пісенну ниву, тому що, на щастя своє велике, я зустрівся у Вінниці з педагогом, з композитором, з хормейстером, з людиною, яка була віддана все життя народній пісні, народному музикуванню – Родионом Андрійовичем Скалецьким. Це був справжній злет і Родиона Скалецького, і мій, тому що вперше Українське радіо відвело півтори години на передачу «Весільного вінка», циклу такого».
«Я з Сльотою почав з пісні, яка не дає мені змоги «сісти нижче «ватерлінії»: «А льон цвіте синьо-синьо», одну з найщасливіших пісень. «Не згоряє зоря» – ця пісня дорога мені, тому що я йшов у рідне своє село Сингаї, минув батьківську хату, яка стояла пусткою, ішов до сестри. Це Житомирщина, це Древлянщина – Іскоростень колишній. І в небі – як коса, як літак навскоси упала зоря. І мені здалося – зашуміли луги, чи роса парою пішла, таким було враження…».
Ось такі цитати. Лише дещиця від того, що звучало в ефірі. Якісь передачі збереглися, якісь – ні. Деякі – у Держархіві кіно - фото - фотодокументів імені Пшеничного.
Пам’ятаю чи не останню зустріч з Василем Лукичем у коридорі Національної радіокомпанії України. Як завжди акуратно вдягнений, але якийсь пригнічений. Глянула у його очі – сині-сині, як той льон, і наспівала рядок дуже популярної тоді пісні «пане полковнику мій синьоокий». Він усміхнувся трохи веселіше і поцілував мене у щічку. Вперше за три десятиліття. І пішов до виходу. Не знала, що та зустріч – одна з останніх.
«Будь, бувай, мій друже….». Пам’ятаю, як він, з обуренням, даруючи книгу віршів Єсеніна, де були і його переклади, сказав: «Ну, чому надрукували редакторське «прощавай», а не моє «будь, бувай», адже це Єсенінське «до свиданья». Отож,
//«Будь, бувай, мій друже…» – серце стука./Любий мій, ти в грудях до кінця…»//.
Оксана ПРИЛИПКО.

Comments

Написати новий коментар

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
  • Web page addresses and e-mail addresses turn into links automatically.
  • Lines and paragraphs break automatically.

More information about formatting options

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!