Миколі Сингаївському - 80: «ЗА ЗЕМЛЮ СВОЮ Я У СЛОВІ ЗГОРІВ...»

Версія для друку
111116

СЬОГОДНІ, 12 листопада, нашому славному землякові, заслуженому діячеві мистецтв України, лауреатові премії імені Лесі Українки, автору невмирущої і всесвітньовідомої пісні «Чорнобривці» Миколі Сингаївському виповнилося б 80 років…

Мені завжди щастило на добрих вдачею і гарних серцем та душею людей. Особливо земляків. Свого часу в редакції Коростенської міськрайонки, будучи юнкором, я познайомився з Василем Юхимовичем. А якось, зайшовши до кабінету відповідального секретаря Степана Кузьмича, побачив там Миколу Сингаївського. Проте, коли він підписував мені, надзвичайно щасливому, невеличку книжечку власних поезій, навіть не підозрював, що через десяток років відомий поет стане не тільки моїм вчителем, а й побратимом, колегою і навіть другом.
Одного світлого дня розбудили мене його чарівні «Чорнобривці», а потім покликав телефонний дзвінок. Беру слухавку, а звідти - бархатистий голос метра: «Привіт, Вікторе… Ніяк пробитися не можу до тебе…». Ось так, у свій день народження… І потім таких дзвінків було чи не кожного тижня. Микола Федорович всім серцем пройнявся організацією літературно-мистецького свята «Просто на Покрову». Радив, підказував, а пізніше ще й залюбки погодився очолити комітет з присудження премії імені Василя Юхимовича, брав найактивнішу участь у «Поетичних марафонах», як член журі. Та й свій 70-річний ювілей святкував Микола Федорович не в столиці, а в Коростенському міському будинку культури. Довелося із відомим поетом і на одному із письменницьких з'їздів побувати. Навіть жити в одній кімнаті на час його перебігу. І ніколи я не відчував найменших повчальних ноток у його цінних порадах. То були добрі, сонячні слова, щирі й теплі розмови із земляком на різні теми. Та й на літературні зазвичай. Після того виростали ніби крила, й хотілося писати, писати, а ще без упину читати його «Їжакову книжку». Саме вона надихнула мене на власні оповідання й казки. Такою ж щирою і батьківсько-дбайливою була й аналітична стаття Миколи Федоровича про мою дитячу книжку «Мандри темно-вишневої самописки». Пізніше я зрозумів, що то було своєрідне благословення майстра.
А про себе він казав: «Мені багато дорікали, що, мовляв, за все берусь: пишу вірші, публіцистику, оповідання, критичні студії, перекладаю тощо. Та що ж робити, коли такий уже удався. До всього душа горнеться. І треба шукати не лише слова, а й самого себе. Свого кореневого і водночас окриленого реалізму. Така щоденна робота душі. А повчають і дорікають здебільшого ті, хто сам нічого не вміє. Ще в юнацькі роки я прочитав у мудрого Бернарда Шоу: «Кто умеет, тот делает, кто не умеет, тот учит». На щастя, у мене, як і в кожного з нас, є однодумці, прихильники і друзі. Отже, варто жити і працювати».
…А потім поета не стало. Двадцять другого лютого 2013 року. Посірів чомусь день. Зблякли враз сонцеголові чорнобривці. Сиротливо мовчав телефон. І зовсім не чулися проникливі слова і голови спілки, і представників влади, і болгарського посла в залі на Банковій, куди я приїхав попрощатися з Вчителем, Побратимом і Другом. Як він сам писав в одному із своїх джерельно-жайворонкових віршів: «За землю свою я у слові згорів…».
І ось нині Миколі Федоровичу виповнилося б лише вісімдесят… Вже три роки поспіль проходять в районній бібліотеці, що носить його ім'я, традиційні «Сингаївські читання». Натомість і цьогоріч вони минулися, як мовиться, на одному подихові. Приїхали згадати свого шанованого родича син рідного брата Петра - Сергій, племінник Юрій Дмитрович та племінниця Лариса Дмитрівна. Виступили на «читаннях» і члени літературно-мистецької студії «Древлянка», працівники бібліотеки. Чимало цікавого почули цього дня присутні в залі. Прозвучала й пісня «Чорнобривці». Слухали її всі, стоячи. А коли з відеоекрану почувся «живий» голос земляка, зала враз притихла. А Микола Федорович на повний зріст ступив ніби на сцену і прочитав щемно-стиха: /Джерело, джерело, джерело…//Мого краю живе джерело.//І в дорозі моїй і тривозі//Ти, мов сонце, мені було./
…Що ще сказати?.. Згадаю краще слова свого найкращого друга Василя Остапчука, який зазначив якось: «Благородна то справа - завжди пам'ятати про тих, кого вже немає з нами…». Відтак за ініціативи Олександра Бакуменка, українського письменника, літературознавця і найкращого друга Миколи Сингаївського було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію його імені. Фундаторами премії стали Асоціація українських письменників соціально-художньої літератури і Український фонд культури. Заснована ця премія для увічнення пам'яті нашого всесвітньо відомого земляка. Вручають її щороку 12 листопада - у день народження Миколи Сингаївського.
Віктор ВАСИЛЬЧУК. Фото Світлани Васильчук.

Comments

Написати новий коментар

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
  • Web page addresses and e-mail addresses turn into links automatically.
  • Lines and paragraphs break automatically.

More information about formatting options

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!