«Елементал» – літературний вітраж Шкляра

Версія для друку
270916

Відтоді, як у моєму улюбленому шкляревському «Ключі» з’явився дарчий напис: «Пані Оксані для читання у теплому ліжку», хід смакування літературних творів став суто моїм інтимним процесом. Лишень я та автор – жодних збочень, тільки так варто віддаватися переживанням сюжету, вживатися в образи, ставати зворотом і блаженствувати в крихких і монументальних деталях конструкції будь-якого твору.
У 2009 році випала висока честь перекинутися кількома фразами з паном Василем на літературно-мистецькому фестивалі «Просто так», що відбувався у Коростені. Шалено боялася просити автограф, однак, бажання поціновувача гарного чтива отримати парочку слів на титульному листі, перебороло жіночу сором’язливість. Просто привіталася й тицьнула розгорнуту книгу голові журі. Здивовано глянув – мене ошпарило – усміхнувся, спитав: як звати, хто така, відзначив, що місто у нас доладне, побажав гараздів.
Того дня добродій Василь був утомлений травневою спекою, не цілком примітивним авторським декламуванням «новоспечених планеток літератури», що виставляли неповторний егоцентризм на сцені БК, але ж як говорив… Так ясувати можуть лише істинні Українці, оті – автентичні, для котрих слова мають не лише інформаційне навантаження, а виступають тілесним форматом часу, який фіксовано квітами у дівочому вінку із стрічками. З того моменту всі твори Шкляра для мене особисто звучать його орнаментальним голосом у «теплому ліжку». Хоча чесно признаюся: особливого фанатизму та очікуваного обожнювання Автору я не підношу, просто люблю його міркування, ставлення до життя, як такого, що воно є у сьогоденні.
Не так давно виникла зухвала ідея, можливо, цілком – безпардонна і хамська: поділитися з кимось незнайомо-нейтральним своїми поглядами та почуттями, що виникли від роману «Елементал» Василя Шкляра. Можливо це громадянська самосвідомість у переддень Дня Конституції зажадала реалізації статті про свободу слова, хоча ні – статті про свободу совісті, адже всі представники мистецтва нені України і є нашою національною совістю. А мо’ накопичений духовний пожиток сягнув кордону целібату й намагається влаштувати диверсію на невідому територію сприймання, або, чого доброго, прилаштуватися у прийми чужих роздумів. Як воно не було – пишу, а жижки трусяться в унісон душі.
Безмежно імпонує проводити філософські аналітично-синтетичні розбірки з прізвищами, назвами, станами, на які випадково, чи цілеспрямовано падає увага. Останнє, звісно – Шкляр.
Пан-майстер, котрий працює з надтонким крамом – склом. Ні, він не продукує металопластикові конструкції сумнівної екологічної якості, а створює шляхетні розцвічені вітражі у добротних дубових рамах. Останні, в свою чергу, витесані ним же із могутнього дуба, що пролежав у стрімкому потоці річки проти течії коренем від осені до осені кільканадцять літ поспіль, аби з деревини начисто вимилися соки. Від цього ксилема достоту міцна, але напрочуд легка, під стать феєрії із барвистого скла.
Звичайно умілець вдається до фантасмагорії над ескізом майбутнього творива. Старезним хімічним олівцем вимальовує зарисовку, при цьому не допускає виправлень у крокі, вони одразу є викінченими, бо ж хімічний олівець жодна гумка не зітре. Він так захоплюється процесом, що за вітражем починає наводити стіни, двері, напрочуд міцний конічний дах у готичному стилі. Так виникають стрілчасті склепіння на нервюрах, велика кількість різьблення по каменю, завершується все скульптурами, а в центрі – його дітище з дуба та скла.
По закінченню роботи Майстер залишає нарис. І часовий гідроліз робить свою справу з рисками намальованими хімічним олівцем: складна речовина рисунку розпадається на дві сполуки. Лінії та кола, під дією вологи, із сірих перетворюються на ультрамаринові, і, коли добряче вгледітися, можна побачити на куншті текст – архітектурику письма.
Таким повстає Шкляр – універсалом, чиї витвори милують погляд уяви і лишаються у будівлі пам’яті поколінь надбанням вербальних вітражів.
Коли пальці хапкома вивчали шоколядного кольору палітурку «Елементалу», зір послав до мозку невтішне золоте клеймо «Український бестселер», а ще недоречну есемеску під прізвищем митця: «Від автора бестселера «Залишенець». Мені геть невтямки для чого видавництва «таврують» книги, позаяк, зайвий пафос подібними знаками нагадує ясновельможного генсека Л.Брежнєва зазореного радянським геройством. Далі роздратування змінилося на розчарування, бо присвята пана Василя: «Любомирові Шкоруті, котрий викупив мене з неволі», якогось дива змалювала примітивні ширвжиткові-модні етюди з тортурами, моджахедами, камікадзе та фекальним болотом у страхітливому льосі. До чого ж помилялася.
Унікальним, неординарним і особливим у літературному плоді Василя Шкляра є ставлення до жінок, яке він демонструє у створених образах (хочеться вірити, що таке відношення до нас не лише в письменстві). Гадається, що кожна пані з «Елементалу» виступає не складовою шибкою вітражу, а більше – ключовою. Це навколо них до рами сюжету додаються інші оболонки, монтуються кватирки метафоричних поворотів та гіперболічних кольорових стяжок. Завуальована сексуальність та своєрідність характеру присутня у всіх без виключення доньок Єви, тому вони в нього такі спокусливі й спокушені – гени Божественного створіння. Шкляревські жінки не відбувають окреслену повинність, відповідно суспільних канонів – вільні, в той же час кабальні очікуванням свого Месії, котрий дасть переконання-віру в тому, що кожна з них – індивідуальність, й для будь-якої упорядкується свіжа норма буття.
З першої сторінки роману злітає «ластівка Ніколь». Не тому, що перша, і не має вона волосся кольору ластів’ячого крила, а через «…зворушливе ластовиння Ніколь, яке на розпашілому тілі проступало в найнесподіваніших місцях». Грішниця у однокімнатній келії, але така, що викликає сентименти і бажання повесні отримати таке ж ластовиння.
Мацюпусінький епізод за дверима «Відділу моніторингу міжнародних кризових ситуацій»: «породиста кобилка» примушує ледве не заіржати головного героя. Поєднання безцеремонності у порівнянні жінки з непарнокопитою твариною із суто природним потягом чоловіка злегка підкупає. Нехай в даному випадку жінка – в’ючна животина, але, від споглядання на неї, протилежна стать відразу стає звіриною. Чоловіче лібідо сягає апогею від жіночої зачіски. Клас!
Аналогічні почуття відтворюються десь ближче до епілогу. Представниця звабливої статі у цирульні – Ехо, «що її соковита цицька лягає на моє плече, як генеральський погон». Зрозуміло – головний герой нічого проти не має, хоча десь-таки його чекають у ролі захисника й партнера. Чому так? Він – Українець, а це не національність, це – соціальний статус у Всесвіті, віросповідання та статева орієнтація. Його місія у житті – бути справжнім, а значить – потрібним саме там, де на нього виникає нужда.
Не менш іррегулярною та однаково повабною виявляється Ліна, або просто Лі. Звичайна і проста, нічим не помітна, окрім довжелезних ніг, без натяку на продовження зустрічі десь у середині тексту. Лі залишає на щоці екс-вояка слід цілунку. Нічим не прикметне дійство. Але: «…я чую твою помаду на своїй щоці усім своїм корінням». Навіть найзаклятіша феміністка хотіла б бодай раз у житті почути збіжну фразу, воліла б стати прототипом на один абзац творива. Та хоча б «франзолею Ритою».
Спорадичний персонаж бальзаківського віку – Рита. Вона, як ніхто, відображає жіноче гріхопадіння, таке солодке, цілком припустимо, що єдине за більйон років, бо «гусячі лапки» безсовісно видають літа. З Ритою Автор сповідує ставлення до краль: «Жінки – це все-таки найкращі й найвідкритіші істоти…»
Дещо супротивною та невизначеною (як на мене) виступає Ася. Чомусь хтілося, аби вона була позитивним персонажем, отою-таки амазонкою, а не курвою, котрою виявилася. Однак, навіть у бійці колишніх коханців, що вперше любилися у яблуневому садочку, цитували Пісні та пророцтва, відчувалася «виняткова краса» .
Ясна річ – Хеда. Косуля з «серветкою». Котигорошкова Королівна. Жадоба. Пристрасть. Омана. З нею ліричність цілком природня, і, якщо вищевказані іпостасі для Автора лише жінки, Хеда – Жінка. Не кохати її неможливо. Це виразно прослідковується у: «…я слухав присутність Хеди», «… так її хочу бачити, що мені прикро в цьому собі зізнатися», «… думаю про те, що двоє людей можуть прожити життя лише вдвох, без нікого». Попри яскравість, тендітність, загадковість і, як виявилося, непередбачуваність головної героїні – особливо смакувати її роль не хочу. Можливо саме через те, що вона зухвало уярмила чоловіка, який так сильно любить дощ та українські казки, вміє підібрати сукню й косити траву. (Я ревную?!)
Шкляр умудряється закохатися в свої ж персонажі та хотіти їх з тою жагою, яка б нізащо в світі не передалася б словами роману, якби не була щирою.
Але доволі про особини. Навсправжки мене вразили у романі деталі, вони своїми відтінками складають найбільш вигідний ракурс вітражу «Елементал».
Достоту погрішу, якщо заявлю, що ставлюсь до робіт Шкляра неупереджено. Від першого абзацу очікувано шукала пресловутої Авторової містики, і вкрай знервувалася ніде не зустрівши бодай якогось натяку на відьмаків, паранормалів або що. Та четвертий розділ першої частини подарував шквал почуттів, якими ділюся настільки ж щедро, наскільки сильно хотілося в момент читання телепортуватися прямісінько до робочого столу пана Василя, і чисто по-українські обійняти його, навіть, зазирнувши у вічі, поплакати за нелукаві істини буття «смердів».
Якби Василь Шкляр виказав бажання створити політичну партію, то в якості агітаційної програми цілком підійшло б описане сприймання «Елементалу» загального стану українців з Миронівки. «…Суцільне болото без просвітку і звуку, я побачив довкола себе німих смердів, які не отримують зарплатні і мовчки, як худоба, ходять на роботу, селянам платили за їхню каторжну працю гімном тієї ж таки худоби, тобто гноєм, аби сіроми вдобрили свої городи і не виздихали з голоду, і ось вони, ці забиті, затуркані смерди, з усіх останніх сил раділи, що немає війни, і відкривали роти тільки для того, щоб проклинати тих, хто здобував їм цю нікчемну суку-волю.» Єдиним реченням Автор відображає соціальну, економічну, політичну, культурну ситуацію нації. Це настільки боляче та правдиво, що хочеться почепитися на бантині. Не в суїцидальному розумінні, а достоту по-шкляревському: в єдину містичну мить стати кажаном-упирем, і одного погожого вечора, в якості першої страви, роздерти горлянку тому падлу, яке позбавило роботи батька миронівського Ґренуя. Далі дозволити собі на десерт котрогось з можновладців, що у період якихось-там виборів пророчили гарну материнську долю і гордість за сина жінці, котра замість картки «VISA», чи «рушничка або вишиванки» простягнула дитині в дорогу миколаївську золоту десятку – омріяні вставлені зуби.
О, ні – це не просто яскраві сцени задля красного слівця – етнічна сутність сьогодення, бо яма, яку вимів дряпачем престарілий безробітний під хатою, ніщо-інше, як наше життя, наш Український Космос, такий рідний і дочиста пронизаний чорними баюрами.
Уламки міркувань добродія Василя над устроєм існування простолюдців займають не так багато місця у романі. Сприйняла їх у якості безчельної диверсії національного реалізму на терени фантастичної пристрасті та чужих історичних подій. Перечитавши разів зо п’ять дані уривки, почувалася двояко: небувале захоплення мереживом слів ставало в опозицію до гіркої образи від правди. Перше – тішило, напувало спраглу сіру мозкову масу якістю, наступне – ятрило єство контрабандою спустошеності од безвиході ситуації. Плюс і мінус – полярність… І тут до мене дійшло – магніт! От чим бере Автор: антитетичними полюсами сприймання літературного твору, що формують особистісні перцепції навколишньої сущої матерії та духовності.
Складові роману «Елементал» можна трактувати на власний роздум: вдаючись до високопарних зворотів, алегорій, тощо, а можна просто висмикнути окремий абзац, речення, навіть, крихітний уламок і насититись уволю красою звучання. «…Уже далеко за північ, з цього боку, від озера, горить настінний плафон, та коли спалахує блискавка, його світло губиться у сліпучому сяйві.» – я наочно млію од подібних картин, бо вони й справді грімницями входять в уяву, спричиняють негоду в переконаннях. Клята філософія малює діаграму переваг «Що ти є?», атож: твоя місія бути світильником, чи непередбачуваною стихією, для котрої всі «плафони» далеко до лампочки? І таких моментів в «Елементалі» вдосталь. Кожен читач відкриватиме їх індивідуально, але для всіх знайдуться сторінки, що відобразять потребу насолоди гарних вражень від добротної літератури, бо вони, моменти, у Шкляра, буцімто сфотографований запах кольору.
От що не сподобалось у романі – ЖАБИ. Я їх нутром не переварюю в жодних станах, навіть, якщо це тільки чотири літери у високоякісному тексті. Хоча, даний психофобічний пунктик моєї підсвідомості не спаплюжив загальну ейфорію оцінки роману, осад від земноводних лишився, і не квакнути про це зі свого болота – збрехати.
Відгуків про «Елементал» Автор вже отримав чимало і ще матиме вдосталь. Хай знані метри висловлюють правильні враження, відповідно норм літературної критики і все таке. Я ж заочно та вкрай мінімально звернуся до Шкляра:
– «Елементал» – чергове свідчення того, що Ви, Пане-майстре, освоїли давньоримську еманацію. І особливе «дякую» за кота Барсика, згадки про народні казки, вони були дуже доречні, ніби одвічні цінності, що є у сутого українця.
Оксана ГЕРАЩЕНКО, м. Коростень/

Приєднуйтесь!