Віддаючи серце дітям

Версія для друку
050716

Усім відомо , що саме квітуча пора дитинства, ніби чарівна есенція додає життю смаку та неповторності. Є люди, які докладають чимало зусиль задля того , щоб наші золотаві роки не втратили свій блиск. Оксана Олександріївна Геращенко – турботлива мама, гарна газдиня та чудовий освітянин. А які таємниці приховує її доля?
– Ви навчалися у Бердичівському педагогічному, якщо не помиляюся… і присвятити власне життя дітям - це був ваш особистий вибір?
– Так, Ви не помиляєтеся, саме в Бердичівському педучилищі здобула професію вихователя дошкільного закладу. Інакше бути просто не могло, оскільки моя мама – Баранівська Любов Миколаївна працювала нянею дитсадка рідної Бондарівки, практика спілкування з дітьми розпочалася з дитячих років.
– Скільки часу ви вже працюєте на призначеній посаді?
– Загалом ось-ось чверть віку у дошкіллі. Ой, аж страшно! А завідую ДНЗ №22 п'ятнадцять років.
– Дивлячись на всі ці маленькі усміхнені обличчя щодня, ви згадуєте свої дитячі роки? Якими вони були?
– Діти й справді спонукають до згадок. До різних згадок, адже моє дитинство виключно квітучим назвати тяжкувато. Батьки з ранку до ночі гирували в колгоспі, я мусила допомагати престарілій бабусі Станіславі Антонівні, яку просто обожнювала, вести господарство. Наша корова Лисоня була дуже плодовитою і кожнісінького року приводила двійко телят. Тож з років восьми освоїла науку косіння, аби забезпечити трав’яним харчем і телят, і до сотні кролів. А ще ж кури, качки… В старших класах я працювала у колгоспній їдальні – розвозила їжу комбайнераммеханізаторам, жінкам, які працювали у ланці. Подружки гралися, а в мене не було канікул. Але потім… у них не було особистого заробітку, а я могла дозволити придбати собі, припустимо – дипломат в дев’ятому класі, чи туфлі на підборах!
Звісно є яскраві спогади. Я вміла бездоганно робити «секретики». У землі, подалі від людських очей, якнайкраще – під бузком, сухим патичком викопувалася ямка, що встелялася барвистими фантиками з цукерок, викладався орнамент з битого скла, цікавих камінців. Особливим надбанням для нас, дітей радянської епохи, були блискучі намистини, шматки кришталю з них виходили просто фантастичні візерунки. «Секретик» ніс сакральну функцію – йому довірялося таємниче бажання, яке нашіптувалося прохачем, стоячи навколішках із заплющеними очима. Після цього «секретик» затулявся більшим шматком скла, маскувався і починався період очікування здійснення бажання. Мої «секретики» були шедевральними, бо вміла вирізати з фольги витинанки ( бабуся навчила),може тому всі забаганки реалізовувалися практично. Ось ці муругі кольоровим склом «секретики» пам’ятаю гарно. Більшість ранніх спогадів стерлися начисто.
– Ви, як освітянин зі стажем, що можете сказати про рівень освіти в Україні та зокрема в Коростені?
– Файне, але провокативне запитання, шкода, що його ставите Ви, а не хтось конкретний з МОН України, о, тоді б я відповіла на повну! Допоки столична влада не втямить: ДИТИНА – найбільша цінність, нічого не зміниться і всі перспективні європейські реформи розчиняться в національному зубожінні. Створення гідних умов для розвитку і дітей, і педагогів, і батьків – ключовий фактор прогресу освіти. Коростеню щастить у тому плані, що маємо мудрих керівників, які цінують працю освітян, турбуються про достойну життєдіяльність маленьких громадян. І ще – освіту зобов’язані творити практики, а не науковці, що бачили сучасну школу периферії лише на світлинах.
– Як так сталося, що ви взялися за перо? Що слугувало Вашим натхненням?
– Батьки. З моменту усвідомленого світосприйняття мене оточували книги, які читала вся родина. Мама навчила занотовувати окремі цікаві моменти, батько щотижня підсовував нову книжку з місцевої бібліотеки. Писати учнівські твори на цілий зошит у дванадцять аркушів було для мене не проблемою. Хотілося більше – ненька запропонувала написати історію, так з’явилася моя перша «книжка» фантастичних оповідань «Таємниця». Роботи, фіолетова планета, дві дівчинки – мрійниця та«ботанічка», пригоди-пригоди! Шкода, загубилася «Таємниця» у піонерському таборі...
– А чи цікавитеся ви творчістю ваших сучасників? Кому із сучасних творців слова надаєте перевагу?
– Маю повну збірку творів Люко Дашвар, Любка Дереша, Дари Корній. По три-п’ять примірників Володимира Лиса, Іздрика, Ірени Карпи. Практично ввесь Василь Шкляр на чільному місці домашньої бібліотеки. Між іншим, маю багато книг з автографами видатних літераторів, чим вельми пишаюся. З прозаїків ціную Ігоря Гургулу, Мирослава Дочинця – цікаві автори. Звісно, є всі коростенці, без них немислимо бути.
Казки Васильчука не сходять з робочого стола – діти дуже-дуже його люблять, тож «критичні ситуації» типу: « … а він у мене забрав машинку…, а я на нього піском сипонула…, а я хочу до мами…, а я не хочу спати…» вирішуються з допомогою дяді Віті, тобто його казок – діє безвідмовно. Тим паче, що вихованці дитсадка дядю Вітю гарно знають.
– Не можна й оминути питання музики та кінематографу. Як вважаєте українська культура ще покаже себе серед заслужених лавр Голівуду? Що приваблює Вас у сучасному мистецтві?
– Я – не формат, у форматі «тьотка-педагог», перепрошую за каламбур. Слухаю рок: сьогодні подобається «Скрябін», взавтра ска-панк «Триставісім» чи «Океан Ельзи», чи «ВВ». Можу «висіти» на симфоніях Ліста тижнями і знову повернутися до Вакарчука. Переглядаю жорстокі жахачки на ніч, особливо містичні. Клас! Натомість категорично не можу дивитися історичні фільми військової тематики – ридаю-ридма, адже там – правда. Щодо Голівуду – не прогнозуватиму, аби не зурочити, позаяк українські актори, режисери, сценаристи парадоксально талановиті, але їм вкрай бракує фінансового підґрунтя. Гадаю – все буде у нас, але через роки. Принадність сучасного мистецтва бачу в тому, що його можна «посмакувати» критичним мисленням. Що і роблю – пишу розвідки текстами та живописом.
– Ще один цікавий факт. Ви боретеся за права жінок, входите до лав політичної партії, що спонукало Вас обрати таку активну суспільну позицію?
– Стоп! До жодної з політичних партій не входжу, є депутатом міськради, заступником голови ГО Жіночої ради Коростеня, президентом Клубу «Анна-Марія», але я – не партійна. Це не заважає мені спонукати бодай невелику кількість земляків звертати увагу на Жінку, не як на об’єкт-придаток чоловіка, а як на індивідуальність, перш за все – з колосальним потенціалом створення гармонії, миру, духовності. Жінка – носій етнічного надбання, вона і тільки вона рухає час для всіх, зупиняє простір у потрібному ракурсі, аби комфортно чулися близькі люди. То чи не гідна Жінка того, аби її цінували?
– А найголовніше: на родину часу вистачає? Ваші Домашні не бунтують, що їхня люба мама та дружина має занадто щільний графік?
– Нормально. Бунтують. Хоча, швидше – нормально бунтують. Звикли вже. От котам не завжди до вподоби моя відсутність (сміється).
– У вас доволі доросла донька, наскільки ви близькі з нею? Чи пішла вона по ваших слідах або ж обрала власний шлях.
– Моя Анна – скарб-скарбів, за кілька днів стане дипломованим спеціалістом в галузі психології. Завершилася освіта у КІБІТ, настає період пошуку роботи, що більш важливо, ніж саме навчання.Чи близькі ми з нею? Безмірно. Ми залежимо одна від одної, відчуваємо фізично негаразди, надихаємося життям. Ні, я не бачу себе у ній, Анюта – самодостатня особистість, напрочуд цікава, комунікабельна, легка.Вона вміє зачаровувати, дивувати, вести за собою і в той же час може стати маленькою дівчинкою, якій так потрібне піклування.
– «Аллочка Дошколярочка» – чудовий, пізнавальний ресурс для наших маленьких діток. Звідки виникла така ідея журналу?
– На курсах підвищення кваліфікації у ЖОІППО, до рук потрапив журнал чи то «Деревце», чи «Жирафа»; мені подумалося: «Хочу такий, але свій. Такий, щоб був насправді для дітей, наших дітей». Все – ідея пройшла візуалізацію. Далі – презентація на котромусь з педагогічних конкурсів, затим – праця над форматом, текстом, опісля – зустріч з Віктором Васильчуком – підтримка, переосмислення. «Аллочка-дошколярочка» є продуктом безкорисливості та креативного підходу до вирішення задоволення потреб маленьких громадян команди «Вечірнього Коростеня», а також працівників дошкільної освіти.
– У перспективі планується якесь переоформлення видання або його розширення? Чого чекати в майбутньому?
– Відповім просто – вижити. Нажаль, видання не має гідної фінансової підтримки. Нас «тримають» батьки,купуючи журнал, начальник відділу освіти А.В.Краснокутська, яка зачасти дістає гаманець і таким чином фінансує наступний випуск.
– У вас ніколи не виникало думки, долучити й менших товаришів до створення журналу? Таке собі ноу- хау.
– Насправді «Аллочка-дошколярочка» так і створюється: допоки малеча ДНЗ №22 не оцінить позитивно кожну казку, вірш, завдання – матеріал не ставиться. В цьому наша фішка – діти самі обирають те, що їм цікаво, визначають теми, дають завдання дорослим: «Попрацюйте, нам цікаво дізнатися про світ через доступну розмову, гру, малюнок». Ми – єдиний в Україні журнал, що проходить попередню апробацію. Подібних немає, чесно. Особливо нас цінують і визнають на Західній Україні, в Києві, а на місці маємо лише проблеми…
– Літо, парко у місті. Як плануєте провести ваші літні канікули?
– Вигадаю щось таке, що буде потрібне місту. Не поїду нікуди. От і вся відпустка.
– Ви неоднаразово були удостоєні премії " Гордість міста" , стали лауреатом премії імені В. Юхимовича. Коли вже стільки позаду, чого чекати від Вас в подальшому? Плануєте створили щось нове? Можливо, якийсь проект або ж після літньої пори місто побачить нову збірку віршів?
– Визнання і нагороди лестять, але не стимулюють, тим паче не мотивують. Важливо – бути корисною. Збірка? Збірка є і не одна, але за що їх видавати нинішнього непевного часу? Просити для себе не вмію… Планую художньо оформити спогади матері-покійниці про моменти-історії, що мали місце на Коростенщині у 50-ті роки. Викладу матеріал в мережу Інтернет на якийсь літ-сайт. Загадувати дуже не буду, а раптом ,опісля нашої розмови, знайдеться меценат, який захоче дати шанс на друковане життя моїм думкам.
Отож бажаємо цій натхненній жінці з чудовими весняними очима творчих натхнень та нових звершень! Частіше посміхайтеся, Оксано Олександрівно! Ми Вас любимо!
Анна ВОЖДАЙ.

Comments

Написати новий коментар

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
  • Web page addresses and e-mail addresses turn into links automatically.
  • Lines and paragraphs break automatically.

More information about formatting options

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!