СИЛА ДУХУ ЗАВЖДИ НАЛАШТОВУВАЛА ЙОГО НА ПЕРЕМОГУ

Версія для друку
2505161

Після зустрічі з ним, мені подумалося: живемо ось так у місті і не помічаємо, які люди живуть поруч, - справжні герої. А зустрілися ми з цим ще досить міцним і коренастим чоловіком в не зовсім підходящому для цього місці. Вірніше, в зовсім не підходящому – 6-й палаті хірургічного відділення. Анатолію БАБАСЮКУ (на знімку) 21-го лютого 2017 року виповниться 80 років, а він ще досить жилавий і моторний, хоча й накульгує, спираючись на милиці, проте руку стискує, немов обценьками, приязно усміхається. Говорить поволі з оксамитовим відтінком.
Народився він у звичайній трудовій сім`ї в Магнітогорську, що на Челябинщині, за чотири роки до страшної Другої Світової війни, тож дитячі роки припали на лихі воєнні роки. Брат із сестрою загинули під час бомбування. Невдовзі перебралися до с. Кальня Дережнянського району. Ще в десять років Анатолій уже вигравав усі шкільні спортивні змагання. Свою першу солідну нагороду – золоту медаль – він одержав на чемпіонаті з волейболу. Збірна школи, яку очолював Валентин Нагорнюк, двічі займала перші місця в шкільних спартакіадах. Сам Анатолій стає чемпіоном району з легкої атлетики. Його надзвичайну фізичну силу помічає тренер з важкої атлетики товариства «Колгоспник», чемпіон України і СРСР Володимир Стаднік і він починає важкі будні майбутнього майстра спорту, долаючи тричі на тиждень відстані у 8 кілометрів. Його включають до збірної юніорів Хмельниччини, одержує звання чемпіона України ( у ваговій категорії 60 кг).
– Я маю дуже велику жагу до перемоги, – ділиться Анатолій Миколайович, – вже в дитинстві батька перемагав в усьому, клав на руку, випереджав у кросі, пудову гирю «вижимав» 72 рази… Так сталося, що в дитинстві, пригнувши з трампліна, покалічився і був прикутий два роки до ліжка. Вже думав, кінець моїй спортивній кар’єрі, але вичухався…
Справжній талант волейболіста і штангіста розкривається вже під час служби на підводному флоті. У 1957-му році Анатолій Бабасюк стає срібним призером серед важкоатлетів Збройних Сил СРСР та чемпіоном з вільної боротьби. Йому присвоюють звання майстра спорту і зараховують до ЦСКА і переводять до Вінниці в Прикарпатський ВО. Але армія невдовзі закінчується (5 років довелося служити, навіть служив механіком літака далекої авіації)… Капітан запасу переходить до «мирного» життя, навча-ючись в Одеському ПТУ №1, опановує професію токаря, працює слюсарем на заводі «Січневого повстання». Невдовзі молодого і перспективного юнака обирають секретарем комсомолу на правах «райкому», адже на підприємстві на той час трудиться 18 тисяч комсомольців. Тут він знову стає чемпіоном України з важкої атлетики (категорія 330 кг).
– А потім… Потім зустрів вчительку… котра приїхала з Коростеня вчителювати до нашого села. Так сталося, що вона жила на квартирі моєї хрещеної мами. Нас «звели», ми познайомилися і невдовзі Валентина Федорівна (працювала потому в Коростенській школі №1) стала моєю дружиною. У 1961-му в Щорсівці розписалися, а вже в 1962 році переїхали до Коростеня.
Тут Анатолій Миколайович стає головою райради ДСТ «Локомотив», секретарем комсомольської організації локомотивного депо, обирається членом бюро Житомирського обкому комсомолу, його призначають заввідділом спорту Коростенського міськвиконкому. А в 1970 році А. Бабасюк призначається директором ДЮСШ, де тренує волейбольну команду дівчат, яка стає срібним призером України. Невдовзі він переходить працювати заступником директора СПТУ-16, закінчує Львівський інститут культури і спорту.
Варто зазначити, що відмінник народної освіти України, суддя Всесоюзної і Національної категорій з важкої атлетики, волейболу і вільної боротьби, ветеран праці Анатолій Миколайович Бабасюк за період тренерської роботи підготував майстра спорту міжнародного класу з важкої атлетики, призера Європи, 27 майстрів спорту, а кандидатів у майстри спорту та першо-розрядників і не злічити всіх.
…Чорнобильське лихо покликало Анатолія Миколайовича, як мовиться, до самого пекла. Він брав активну участь в ліквідації аварії, потім довго лікувався (два інсульти, і два серцеві напади).
– Все минулося, дякуючи нашим лікарям… Через три роки потому на зустрічі ветеранів у Вінниці я ще став срібним призером.
– І що вам завжди допомагало в перемогах?
– У мене ніколи не було сумнівів, бо я постійно налаштовувався тільки на перемогу.
– Мабуть, вас тепер дуже часто відвідують з міськвиконкому, чорнобильських організацій, спортсмени?
Мій співрозмовник раптом опустив голову. Задумався, а потім сумно мовив:
– Ні, дорогенький, забули… Дуже, дуже давно прийшла Олена з міськвиконкому, принесла коробку цукерок… А щоб на День Перемоги, чи в річницю Чорнобильської катастрофи, на День фізкультурника… Ніхто й ніколи…
– Прийдуть, обов’язково прийдуть, – заспокоюю Анатолі Миколайовича. А він змахує непрошену сльозу зі щоки.
– Дякую вам і вашій газеті, що не забули, нехай її побільше читають, цікаво ви пишете, є чому повчитися. А коростенцям усім хочу побажати міцного здоров`я і незгасної сили духу.
Дякуємо й вам, шановний Майстре спорту, за те, що ви є такий у нашому місті!
А я насамкінець офіційно звертаюсь до вас, шановний наш міський голово Володимире Васильовичу, до вас, депутати міськради; згадайте, будь ласка, про Анатолія Бабасюка, справжнього ентузіаста, гордість нашого древнього міста. Він цілком заслуговує принаймні на офіційне звання «Гордість міста», не кажучи вже про присвоєння йому звання Почесного громадянина Коростеня (читачі «Вечірки» - «За»). Сподіваюсь, це буде заслуженим подарунком на його поважний ювілей.
Віктор ВАСИЛЬЧУК.

Comments

Написати новий коментар

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
  • Web page addresses and e-mail addresses turn into links automatically.
  • Lines and paragraphs break automatically.

More information about formatting options

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!