Цей проклятий «квартирный вопрос»

Версія для друку
0607151

Нема в Києві «дому Булгакова». І не було ніколи. Меморіальний музей, слава Богу, є, а от «дому», вибачте, нема
Наша пісня гарна й нова… Похвалилися мені добрі люди свіжовиданим (до Дня Києва) альбомом – «Дом Булгакова». І взяв мене сум: люди щиро вірять, що займаються культурою, і не усвідомлюють, що сам цей заголовок є по суті войовничо АНТИкультурним, у стилі «ДНР/ЛНР»: за давністю літ уже мовби й не завважуваний, але від того не менш брутальний «отжим недвиги».
Зав’язуйте вже із цим мемом, панове, годі. Нема в Києві «дому Булгакова». І не було ніколи. Меморіальний музей, слава Богу, є, а от «дому», вибачте, нема. Бо будинки в Києві, якщо хто не в курсі, ще на початку минулого століття маркувалися (і на поштових адресах значилися!) за ІМЕНАМИ ВЛАСНИКІВ, і аж ніяк не «понаєхавших» квартирантів. Усяк киянин знає, що Шевченко жив на Козинці в домі Житницького (меморіальний музей біля Майдану), а резиденція американського посла – на Покровській у домі Стрельбицького. І тільки «домик Петра I» (київського війта Биковського) і «дом Булгакова» радянська влада рішуче й навідріз позбавила їхніх справжніх імен. Просто взяла й «отжала» у міста – разом із добрячим шматком його, міста, історії.
Перепрошую, але нині час не тільки на перейменування міст і вулиць, охрещених на честь «ґіві-моторол» свого часу, а й на «культурні реституції» після всього, ними наброєного. А це саме й вимагає фахового підходу. І ще – звичайної людської чесноти й (зовсім трошки) інтелектуальної відваги (рівно стільки, щоб «переступити через стереотип»). Адже ж небагато, так?

Господарі й квартиранти
Андріївський узвіз, 13 – це дім Василя Листовничого, українського архітектора, інженера, почесного громадянина Києва, чоловіка по-своєму визначного – у культурних націй таким присвячують окремі монографії. (Я навіть застала змалку міську легенду, ніби саме його батько, збанкрутілий синок славного на весь Київ «купця із-за Канави» – тільки не «цилюрника», а, як Сірки, по «вірьовках і гвоздках», – послужив Михайлу Старицькому прототипом до образу Голохвостого: безтурботний консумеризм, ця вічна проблема «дітей-мажорів», – одначе Листовничий-молодший, як виглядає, вдався в козарлюгу-діда, замолоду заприсягся відновити родинний маєток та сплатити батьківські борги – і свого слова додержав!) Збереглися по всій Україні проектовані ним будинки (у Вінниці точно один вцілів, в Острозі це була жіноча гімназія, а взагалі гімназій він набудував із десяток!), фахівці знають його підручники з будівельної механіки; кузен його дружини, Ядвіґи з Кринських, композитор Вітольд Малішевський був першим ректором Одеської консерваторії, уся родина дружини брала участь у польському повстанні 1863-го, а перше, що зробив сам Василь Павлович, придбавши садибу на Узвозі, – це викинув із флігеля друкарню «Союза Михаила Архангела»: правильний був чоловік!.. І ось це й були наші київські еліти – свої, тутешні, глибоко закорінені: шляхетські й козацькі. І російська колоніальна адміністрація мусила з ними рахуватися. Прибулому з Орловщини на доплату «за обрусение края» батюшці могли дати кафедру в натоді вже давно «опущеній» до стану «духовної» Київській Академії, але НЕ «квартиру в центрі», як це потім робилося за СРСР: навіть на дачу за містом Афанасій Булгаков мусив підробляти додатково, на вельми «хлібному» тоді в Києві місці – цензором у міській управі (не помри батюшка завчасу, Листовничий, дуже ймовірно, і Булгаковим відмовив би у квартирі: цензорів корінна київська еліта зазвичай у себе не приймала – то вважалися люди «ганебного бізнесу»).
Штука в тому, що після поразки 1918–1920 років майже на ціле століття «місцевим» було відмовлено в праві на власну «сторі» – елементарно позбавлено голосу (переважно разом із головою!) Зате доплата «за обрусение края» й далі лилася щедрим потоком – і ніколи не убувала. От і «маємо, що маємо».
Оксана ЗАБУЖКО.
http://www.dnipro-ukr.com.ua/article-67252-1.html

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!