Василь Голобородько: «Тож в якій країні ми жили: в Україні чи Росії?»

Версія для друку
2110141

Автор: Володимир КОСКІН
№№18 (128) 12 вересня, №№19 26 вересня 2014 року
07:31 16 жовтня 2014 року

Наш співрозмовник – луганчанин Василь Іванович Голобородько, видатний український поет, дисидент, лауреат Шевченківської премії (1994 р.), який у свої 69 років покинув понівечений Луганськ і знайшов прихисток в Ірпінському Будинку творчості письменників.
За плечима у Василя Івановича вельми складне життя, чималий відрізок якого позначений тавром «ворог-антисовєтчик». З 1970 по 1986 рік його взагалі не друкували. Працював на шахті, в радгоспі і… творив вільнолюбну чесну поезію. Останні вісімнадцять років досліджує українську народну казку.
Нещодавно Оксана Забужко виступила з ініціативою номінування Василя Голобородька на Нобелівську премію.

Василю Івановичу, ваша поетична доля-стезя почалася з біди. «Зарубали» вашу першу книжку. Та вона вийшла за кордоном, за що вам заборонили на роки друкуватися, тобто реалізуватися. У таких випадках багато хто ламається: спивається або навіть взагалі кидає писати. За яких обставин ця історія сталася, що то за «крамола» була?
Книжка за кордоном вийшла в сімдесятому році. Цьому передували певні події. Були публікації, відгуки, поширювалися вірші у самвидаві, мої поезії прихильно сприймали. Мала вийти перша збірка «Летюче віконце». Іван Дзюба, коли я поступив в Донецький університет (1964 рік), попросив, щоб я заніс вірші до видавництва «Молодь». Збірку поставили у тематичний план на 1966 рік, Дзюба написав передмову. Тоді була певна мода з передмовами: Вінграновському писав відомий літературознавець Борис Буряк, Драчеві до «Соняшника» написав Леонід Новиченко. Дзюба хотів, щоб моя перша збірка вийшла з його передмовою. Але Дзюбу звільнили із «Молоді», він розповідав мені, як голосували за звільнення на зборах працівники видавництва: «Усі редактори, завідувачі всякими відділами голосували одностайно. А проти голосували чи утрималися тільки технічні працівники, дівчата-друкарки». Цікаво було б подивитися, хто в той час працював редакторами в «Молоді», а згодом став визнаним.
Тоді перші книжки часто видавали не окремо, а касетами, у них входило десять невеликих збірочок (десь по сімсот рядків). Та у 1965 році сталися трагічні події: арешти інакомислячих у Львові, Києві. На цьому тлі моя «історія» розгорталася так. У видавництві лежав рукопис Ігоря Калинця, і на якихось рівнях вирішили його видати, щоб не розцінювалося як затримування із друком. Тож мою збірку посунули на 1967 рік, теж в касету, а замість мене вийшла книжечка Калинця. Чого я кажу замість мене? Це можна висновити з того, що обкладинку на мою збірку вже намалювали – два яблучка (першій вірш у мене був про яблуко), художнику, мабуть, сплатили гроші, і, щоб не пропала ця обкладинка, її поставили на збірку Калинця.
Недавно писав про ці перипетії Петро Засенко (він був редактором моєї книжки, після того як Дзюбу звільнили) і дещо наплутав. Мовляв, що каменем спотикання став мій рядок, за який він боровся, але не відвоював. Отже, мою книжку переставили на 1967 рік, теж у касету, але тут уже сталися інші події: мене відрахували з університету з таким формулюванням: «За дії, несумісні зі званням радянського студента». Наді мною нависли армія і невихід книжки.
Восени 1967 року я вже мав іти до війська, але сподівався, що книжка вийде, що це не пов’язано з відрахуванням з університету. Але, виявляється, це було дуже тісно пов’язано в якихось колах. Я спробував поступити в московський Літературний інститут, але мене не допустили до іспитів, хоча я пройшов творчий конкурс, мав позитивну рекомендацію Дмитра Павличка, та не було ні паспортної прописки, ні припису допризовника. А не ставав я на облік, щоб не забрали в армію.
Після Москви я приїхав додому вже здаватися, бо вороженьки твердо вирішили мене відправити на перевиховання до війська, тож я став на облік паспортний і військовий.
На початку 1968 року приїхав працівник КГБ, мабуть із Києва, бо українською мовою говорив. З розмови я зрозумів: якщо погоджуся співпрацювати з органами, то вийде і книжка, і з навчанням налагодиться. Офіцер сказав: «Допоможемо вступити до вузу, але вже не на філологію, не на гуманітарні науки, а в сільгоспакадемію». З того виходило: і в армію не заберуть.
Я відмовився від співпраці з КГБ. Буквально на другий чи третій день із видавництва «Молодь» надходить лист: «Приїжджай швиденько, є проблеми із книжкою». Поїхав. Редактор Петро Засенко каже: «Треба сходити в ЦК комсомолу до Тамари Володимирівни Главак». Валерій Гужва (тоді, здається, завредакцєю поезії) взяв мене за руку і повів до Главак в ЦК. Вона сказала так: «Вірші дуже песимістичні. Ви не хочете служити в армії. Тому книжку видавати не будемо». Кажу: «У мене є вірші інші, можна ж поміняти». «Це добре». – «І в армію іти я не відмовляюся. Комісію проходжу». – «Добре, ідіть працюйте, ідіть служіть». Отака жуйка. Я з армії наївно написав листа до Главак. Вона знову відповіла: «Працюйте далі, працюйте». Але не Главак вирішувала мою долю.
Повертаюся до послідовності подій. Засенко завів мене до кабінету, де працювали Валерій Гужва і Віктор Близнець, показав «стяжку» – віддруковані на одному аркуші всі десять обкладинок збірок, що мали бути в касеті. Відрізав мою обкладинку і подарував мені, вона десь збереглася в архіві, як рана. Тим часом мої вірші з рукопису «Летюче віконце» ходили по руках, несподівано вона вийшла в США, Осип Зінкевич оприлюднив у видавництві «Смолоскип».

А хто передав текст?
Цього я не знаю і до сьогодні. Є різні версії. Щось мені Володимир Якович П’янов пояснював. У величезній книжці-дослідженні про Калинця інші люди названі. Може, Зінкевич отримав мої вірші з кількох джерел, не один хтось передав, бо на машинці передрукувати було легко в кількох примірниках

КГБ після того геть розлютувалося?
Авжеж. Мене перестали друкувати від 1970 року і до 1986-го, навіть в якихось літоглядах чи на з’їздах не згадували. Втім, на пленумі Спілки письменників України в пролетарському Харкові голова Спілки пан Загребельний сказав: «От за кордоном видають наших поетів. Понаписували по декілька віршів, а їх уже друкують в антологіях». Ну і назвав мене і Миколу Воробйова. Сказав, що у нас камерна поезія. Слово «камерна» прозвучало неоднозначно: чи то звужена тематика, чи то поезія, пов’язана з камерою для засуджених. Мені страшно стало, що в мене камерна поезія.

Повіяло в’язницею від тих слів.
Авжеж, отаким був натяк, отака характеристика наших із Воробйовим віршів.
До речі, вступну статтю до моєю збірки «У дивосвіті рідної хати» Дзюба встиг надрукувати у журналі «Дніпро». Він розглядав мої вірші, що далеко не всі були опубліковані на той час. Цінителі поезії дивувалися, полеміка якась виникла, підключилися директор Інституту літератури Ігор Дзеверін, московський критик Сєдих в російській «Литературной газете», дорікали Дзюбі, що віршів Голобородька мало надруковано, а така солідна стаття. Проте ця стаття зіграла велику роль в моїй долі, Дзюба нею зробив мені ім’я як поетові.

У ті роки ким ви працювали, що робили?
На шахті працював, потім в радгоспі. Завдяки підземному стажу навіть на пенсію пішов раніше – у 56 років.

Якось Леоніду Горлачу я сказав: «Ви не полюбляєте ходити на заходи, презентації, тусовки, маніфестації та демонстрації. Але про все знаєте і відчуваєте пульс часу. Яким чином?» Є ще приклад глибокого філософа та поета Володимира Базилевського, який перебуває поза столичним життям, не їздить по америках та європах, проте все бачить і розуміє. А яким чином ви, провінціал, створюєте твори вселенського звучання? За рахунок чого вдається так високо підніматися?
Базилевський справді не ув’язаний в якісь суспільні події чи посади, а Горлач трошки відрізняється – у нього були серйозні посади у Спілці письменників.
Та я зайду з іншого боку. Річ у тім, що велика група письменників не сприйняла незалежність. От замовк Володимир Затуливітер. А Базилевський і Горлач творили, бо сприйняли зміни. Той же Горлач писав епічні поеми, на це потрібен час, а Майдан чи якась робота у партії його забирають.
Приклад Затуливітера є характерним. Й інші спливають імена, по чиїх віршах можна визначити, що вони не сприйняли незалежність.

Невже Затуливітер був такий радянський?
Це радянсько-колгопно-кукурудзяний поет.

Але ж я запитав про вас.
Зараз повернемося, дійдемо. Треба ж тло. По віршах можна визначити щиросердність і відвертість. У багатьох з’явилися критичні мотиви щодо дійсності. У будь-якому суспільстві можна знайти якийсь негатив, але чомусь негативи почали помічати, коли ми стали незалежними. А чого ж ви не помічали неподобства, коли були у Спілці радянських письменників? Вихваляли БАМ і космонавтів, а тут відразу почали помічати поганих олігархів, через яких не доступишся до берега Дніпра.
Стосовно мене і моєї відірваності. Таки якась інформація потрапляла, я щось читав. Та бачити і читати може будь-хто, все залежить від того, як ти бачиш і які робиш висновки. Я отак сприймав, отак мені лягало на душу і впливало-формувало мене. Одні й ті самі твори українських та російських авторів різні люди сприймали по різному. Тож провінційність і столичність не є визначальною.
Нині інша ситуація, є Інтернет, я можу будь-яку музику слухати, будь-які картини дивитися, раніше у мене не було можливості поїхати до Лувра і в селі філармонії немає. Немає відірваності для допитливої натури, було б тільки бажання і час шукати естетичну інформацію.

Річ у тому, що багато людей мають доступ до інформації, а пишуть графоманію. Розгадка, напевно, одна – талант.
Я ж про це і кажу. Усім було доступно те, що й мені. Декому, може, більшою мірою, вони навіть спілкувалися, наприклад, з Вінграновським, Симоненко, Гончаром. Але все залежить від сприйняття, від точки зору, від ракурсу і якості висновків. Якось я написав «Мої вірші Вінграновського», де йдеться про метаморфози сприйняття його поезії, про те, що раніше я сприймав його зовсім інакше, ніж пізніше. У будь-якому разі я вкладав у його рядки свій додатковий зміст.

Коли і за яких обставин ви отримали Шевченківську премію?
Премію мені призначили в 1994 році. Могли і раніше присудити. Зі спогадів Олеся Гончара я дізнався, що він піднімав питання присудження мені премії у 1993 році, але Шевченківський комітет не підтримав.
Володимир Коломієць висунув мене від видавництва «Український письменник» за дві книжки. Але тоді премія дорівнювала, як брат мій сміявся, вартості десяти поросят. Жахлива криза була, родичі якраз розводили поросят. А премія складалася, здається з десяти мільйонів, на які і можна було купити десять поросят.

Тобто в той гіперінфляційний період то були смішні гроші.
Авжеж, символічні.

На які суміжні творчі території заходите?
Уже вісімнадцять років я інтенсивно займаюся дослідженням українських казок, бува, щодня читав по одній казці. По окремих сюжетах розкладаю по теках.

Це казки народні і авторські?
Авторські мене не цікавлять, тільки народні. Маю також велику бібліотеку світових казок. На рівні з ними я сприймав українські казки. Поступово вималювалась така думка: чимало світових казок насправді українські.

Чому?
Докази й аргументування того, що вони українські, полягають у тому, що багато мотивів українських казок виникають на основі полісемантики наших слів, наших обрядів, внутрішньої форми слів, реалізації фразеологізмів. Недавно надрукували мою статтю у збірнику «Франко: перезавантаження», у ній я написав про упирів.
Виявляється, упирі справді існують і в житті кожної людини є упир. Виникли ці мотиви, оповідки про упирів із того, що буквально зрозуміли фразеологізм українців «пити кров», який означає, що якась людина в якоїсь людини викликає негативні відчуття, і це називається «пити кров». Це внутрішнє відчуття інтерреалізовано у казки.

Тобто переносний смисл, коли хтось комусь псує настрій, знущається, змістився на буквальний?
Так. Значення фразеологізму саме таке, як ви оце сказали. Упир внутрішньо гніздиться у нашій психології, людина, яка п’є кров, міститься в свідомості іншої людини. А різні оповідки про упирів уже екстрареалізуються у дійсність і пов’язують нас з померлими, подають якісь засоби захисту тощо.
Тут ще висновок такий. Якщо в інших культурах є упир, а немає нашого фразеологізму або аналогічного свого, тоді це запозичення з нашої мови, з нашої культури, бо в них не міг виникнути такий феномен як упир.

Невже в інших народів нема упирів?
У безлічі голлівудських фільмів вони неймовірно страшні: кусають, п’ють кров вельми реалістично. Але це зовнішнє відтворення. Якщо в мові немає фразеологізму з аналогічним значенням, відповідно це запозичення з нашої культури.

Отже, всі голлівудські страшилки великою мірою живляться нашим фольклором?
Про це достеменно не знаю, до американців далеко. А от те, що колись була спільність індоєвропейська, то звідси виходить, що нашим фольклором багато хто поживився.
Інші мотиви в казках теж побудовані на реалізації певних фразеологізмів, на нашій мові. Наприклад, існують такі персонажі як змій, змія, зміюка, відьма, відьмідь… До речі, у нашій мові ведмідь пишеться через «е», а правильно – відьмідь (схоже на відьму). Така форма написання через «і» була у дореволюційних виданнях.
Слова «змій, змія, зміюка» походять від нашого слова «змінювати». А «відьма, відьмідь» від дієслова «відміняти», тобто це те, що перетворює. І пов’язано із настанням дорослості дівчини, з тим, що перетворює дівчинку-підлітка на дорослу жінку, тобто відміняє дівчинку, змінює підлітка на дорослу. От вам змій і відьма. Ну а змінює підлітка на дорослу одне явище в дівочому організмі – місячка (російськомовна калька – місячні).
Виявляється, багато казок, де діють всілякі богатирі, зокрема маленькі люди – Котигорошок та інші, що перемагають Змія, дуже сильного, з багатьма головами, все це дівочі казки, вони говорять у сенсі змісту про настання дорослості дівчини.

Отже, я знову про можливості спілкування. Останні десять років ви мешкали в Луганську, до того жили в селі Адріанопіль. До речі, мій знайомий письменник-бджоляр Іван Захарченко, який мешкає в селі Ситняки на Житомирщині, каже: «До мене зазвичай забрідають односельці з пропозицією випити. Тож намагаюся спілкуватися з вчительками з місцевої школи. Але це епізоди». Яким є ваше коло спілкування? Які люди вас живили?
Коло спілкування – це передусім родина. У мене багато братів у селі жило. Хоча вони мене не сприймали. Село дуже негативно до мене ставилося.

Чому?
Я для себе перефразував вислів «На кого Бог, на того й люди» так: «На кого КГБ, на того й люди». Село ж знало, що КГБ проти мене. Власне, село нічим не відрізняється від стада, керованого пастухами. Добре розповідає про ідеологізоване радянське село Василь Овсієнко. Недавно прочитав, що каже про своїх односельців Юрій Мушкетик. Люд негативно ставився проти гнаних кагебешниками земляків, які мали власну думку.

Як до диваків ставилися?
Ні. Той же Овсієнко був для них не диваком, а ворогом, «антисовєтчиком».

І вас так сприймали?
Звичайно. Диваком – ні, антирадянщиком – так.

Ось воно як. По-інакшому мислиш – значить, ворог.
Мушкетик якраз про це каже. В його житті скрутний момент був: звільнили з посади головного редактора журналу «Дніпро». У селі про це прочули. Батькам зловтішно сказали: «А вашого сина скоро посадять».
Я не зважав на ворожість, мало спілкувався з односельцями, але я знав своїх прихильників, хоча вони здебільшого в таборах перебували, та це мене підтримувало великою мірою.

У вашому житті сумного було по самі вінця. А що було світлого, радісного, підіймало над грішною землею, давало можливість посміхатися, бути оптимістом?
Тішили люди, події, переважно на певних відрізках життя. Наприклад, був у мене світлий час, коли я вперше працював на шахті, життєві горизонти були відкриті, мене почали друкувати, попереду був вступ до університету. Тоді я добре почувався. До речі, в травні 1964 року я був в Ірпені на творчому семінарі, багатьох корифеїв побачив.
Дуже збадьорила перебудова в кінці вісімдесятих, з’явилися сподівання, що все зміниться, тішили публікації, здебільшого в російській пресі, книжки стали виходити.

Ставлення до вас змінилося після того, як ви отримали Премію Шевченка?
Абсолютно ні. Я і далі мав тавро ворога і антисовєтчика. До речі, комунізована радянськість найбільше проявлялася на виборах. Десь душ п’ять проголосували за Ющенка, а решта за комуністів та регіоналів.
А недавній референдум… А недавній референдум… Все моє рідне село Адріанопіль бігло і голосувало за відокремлення від України і приєднання до Тамбовської губернії.

Мотивація?
Причина одна. 23 роки нічого не робилося владою для того, щоб роз’яснювати людям: вони живуть в незалежній Україні. Люди думали, що це щось тимчасове. Інформаційне, культурне поле зберігалося російське, східняки виховувалися на «Бандитському Петербурзі» і московській попсі. Навіть в глухих селах стояли пам’ятники видатним комуністам, а вулиці досі мають назви Леніна, Рози Люксембург, Радянська, Комуністична… За радянською символікою знову ж таки проглядається Росія.

Виїхати з Луганська вас, певно, спонукала очевидна небезпека. Та чи думали Ви, що терористи відверто розстрілюватимуть багатоповерхівки, руйнуватимуть електро- і водопостачання, мости підриватимуть? Велике індустріальне місто, постачальник валюти, розбомбили, розгромили…
Мета одна – дестабілізувати Україну, підірвати економіку найпідлішим чином. Та коли я полишав Луганськ, у мене ще були ефемерні сподівання. Хоча вже вибухало. На дах сусідньої дев’ятиповерхівки снаряд упав, у сусідній квартирі шибки повилітали. Згодом за моєю п’ятиповерхівкою теж снаряд упав, виникла вирва завбільшки два метри глибини. Коли ж виїжджав, бачив, як в нову будівлю банку влучив снаряд, їхав далі до залізничного вокзалу – знову вибухало.

Хто стріляв, на думку містян?
Жителі вважали, що українські війська. Хоча факти стверджували протилежне. еленерівці діяли за принципом: Фігаро тут, Фігаро там. Скажімо, неподалік від мого дому, на широку вулицю, по якій трамвай ходить на схід міста у напрямку станиці Луганської, сепаратисти виїхали установкою «Град» і почали лупити, аж земля двигтіла. Куди вони стріляли? Певно, навмання, летіло десь на окраїну міста… А взагалі вони двома установками каталися по місту і стріляли по різних районах.

Точно сепаратисти?
Стовідсотково, бо українських військ в місті тоді не було. А потім Москва телекартинку показала: зруйнована хата біля станиці Луганської, якесь село з поруйнованими будинками. Звісно, звинуватили українських військовослужбовців, яких фізично не було. Брехати, перебуваючи серед сепаратистів, московські журналісти навчилися віртуозно.
А ефесбешники сфабрикували історію про загибель двох журналістів з «Лайв ньюс». Тепер звинувачують нашу льотчицю Савченко, мовляв, вона причетна до цього, бо літала на вертольоті розвідувальному.
Надто багато брехні. Коли стався вибух на дасі дев’ятиповерхівки, я якраз ходив в маленький магазинчик по хліб, там люди розмовляли, жалілися, обурювалися, що стріляють осколочними снарядами по приватних будинках. До цього магазина йшло електроживлення з підстанції, що стоїть в приватному секторі. Світла не було, а жителі звинувачували українські війська. Продавщиця просила мене: «Зателефонуйте до Порошенка, щоб перестав бомбити». Що, я в полеміку з ними вступатиму?

Та чи могли ми навіть у жахливому сні передбачити саме такий окупантський розвиток подій – путінську війну проти України?
У 2004 році, коли точилася боротьба за президентство між Ющенком і Януковичем, у Сєверодонецьку зібралися сепаратисти. Я не сприйняв це серйозно, думав: вони просто трошки залякують Київ. Але виявилося, що то був сигнал. Тенденцію сепаратизму Москва культивувала і врешті розіграла свій пекельний план дій.
От, власне, всі запитують мене про Луганську і Донецьку республіки. Я ж не бачу ніякої різниці між областями всієї України, бо скрізь ідеологічно нічого не робилося, людям не роз’яснювали, що наша держава – Україна.
Є своєрідна помилка, яка гніздиться в нашій чудовій, дуже демократичній Конституції. Як сказав Левко Лук’яненко: «Демократія працює проти України». І це дійсно так. От стала Україна незалежною, видали всім, хто на той час мешкав на її території, паспорти громадян України. Добре, за це маємо бути вдячними, уже є якісь обов’язки перед цією державою. Естонія, наприклад, не всім видала паспорти, давала посвідчення для проживання, щоб можна було працювати і життєзабезпечити себе.

Тобто в Естонії розуміли, що є естонці і не естонці, котрі в будь-який момент можуть зрадити.
Так. Не естонці не брали участі у політичному житті, у виборах. Якби ми пішли цим шляхом, Верховна Рада була б щоразу іншою і президентські вибори не відбувалися на грані: 50 на 50. Київ дозволяв сходу, особливо Донецькій, Луганській областям, фальсифікувати, заплющував на це очі. Хоча комісії формувалися із представників різних партій, які брали участь у виборах. Але все неправдивим було, представники «Нашої України» Ющенка і «Батьківщини» Тимошенко дозволяли фальсифікації, були зрештою заодно з регіоналами. Нечесні виходили вибори. Покарання за фальсифікації не застосовувалися. Хоча закон треба виконувати, держава має захищатися.
Отже, в Естонії паспорти не всім видали. А у нас декларували, що Україна – це не держава українців, а держава народів України, ніби пішли назустріч усім тим, хто тут проживає. Та все одно в тому бачать проблему росіяни. А регіонали з комуністами, вороги України, здіймають галас, що відбувається насильницька українізація, мовляв, заставляють навіть мислити по-українські.
Маячня. Йдеться не про українізацію, а про дерадянизацію та дерусифікацію, бо 70 років це було цілеспрямованою політикою Москви. Коли ж ми стали незалежні, це треба було виправити. Наведу такий приклад. У Красному Лучі Луганської області в одній зі шкіл батьки захотіли, щоб діти навчалися в українському класі. А їм цього не дозволяли, клас не відкривали. Батьки навіть голодування влаштовували (сюжети показали по телебаченню), але нічого не добилися. Батьки зрозуміли, що вони живуть в Україні, їх ніхто не примушує говорити українською мовою, але діти мають вчитися українською мовою і знати її. Проте ніхто назустріч не пішов. Тобто Київ знову віддає місцевій владі право русифікувати і далі населення, навіть всупереч бажанню людей.

Деякі наївні люди досі вважають, що на сході України місцеві дядьки викотили танки з гаражів і поїхали воювати «за відокремлення до Росії». Мовляв, погоду роблять не російські найманці, російська зброя і російські гроші, а «внутрішня ініціатива».
Від початку весь цей жах закаламутила путінська Росія. Це однозначно.
У будь-яких виступах регіоналів, комуністів у Верховній Раді, навіть якщо це чітко не артикульовано, був присутній антиукраїнський дух. Чому? Бо в їхніх головах звучить улюблена російська пісня: «За нами Росія, Москва і Арбат». Якби за регіонало-комуністами не стояв Путін і не підтримував сепаратистські тенденції, вони б мовчали у Верховній Раді, зовсім іншими були б. А так вони морально потакали і фінансово допомагали сепаратизму. Це є фактом. Хоча досі деякі легковірні люди в різних регіонах України вважають, що все це «внутрішня ініціатива».
У 2002 році я в інтерв’ю міській луганській газеті «Жизнь Луганска» сказав, що Росія (тоді ще, мабуть, Єльцин керував) оговтається від внутрішньої кризи і почне прибирати республіки, що повідходили від Москви. А основне для них – Україна. Якщо з Україною вийде, то середньоазійські республіки посиплються без боїв.
Путін після анексії Криму неодноразово заявляв: «У Росії відібрали Крим, Хрущов по п’янці віддав. Нас образили. А ми опустили голови. Проте історичну справедливість відновлено». Цей погляд поширюють через засоби масової інформації, як і тезу, що Україна – не держава, а територія. «Почему-то большевики отдали Новороссію, присоединили к Украине». Путін, гебіст комуністичний, мав би знати історію, зокрема те, що була революція, і не тільки соціальна, а й національна. Тому на території царської Росії організувалися, утворилися національні держави. Національна революція, мабуть, була головнішою для людей, ніж соціальна.

Обіцяли ще до осені приборкати терористів. А що вам підказує інтуїція поета?
Я не знаю стану воєнних дій. Керівники АТО сказали, що вони тепер не подаватимуть інформацію, щоб ворог не скористався.
Та проблема не в тому. Хтось із німецьких високопосадовців сказав, що росіяни не вводитимуть війська доти, поки російські найманці не зазнають поразки. Ввели.
Проте подивимося оптимістично: протистояння закінчиться нашою перемогою. З бюджету викинуть величезні гроші на відбудову. Чи казатимуть тоді наші державці людям, що вони живуть в Україні? Чи проводитимуть роз’яснювальну роботу в школах, вишах, скрізь, що ми живемо не в Росії, що в українців є перспективи для вступу в європейські учбові заклади, є кар’єрні перспективи, що знання української мови обов’язкове?
А що вчинять з російським зомботелебаченням? Після успішного закінчення АТО знову показуватимуть «Бандитський Петербург»? Кіркорова з Басковим та Лепсом? От у чому справа.
Чи вистачить волі у керівників держави спиратися на національне?
Кого Порошенко поставить керувати областями на сході? Перекинчиків типу Шахова з міста Стаханов?

Його кореш Болотов керує Луганською народною республікою.
Ото ж бо. Поставив колись президент Ющенко, здається, Геннадія Москаля губернатором Луганщини, а той відразу заявив: «Нікого з націоналістів у свій апарат не братиму». Кого він вважає націоналістом? І що робили б націоналісти? Та працювали б за нашими законами! І через це виходило б, що закони і Конституція у нас націоналістичні? Як Путін каже. Дурня і неправда. І от знову ставитимуть на різних рівнях влади зручних перевертнів, аби не націоналістів, аби не українців
Знову схожа до нинішньої може ситуація виникнути, знову вирощуватимуть думки й тенденції сепаратистські, знову визріватиме бажання приєднатися до Росії або об’єднатися в «единый Союз». Отака проблема. 23 роки нічого не робилося. Чому можновладці у Києві, які дозволяли витворяти будь-що в Донецькій й Луганській областях, думали що все якось обійдеться? Москва цим скористалася.

Луганщину вважають російськомовною. А в рідному селі Адріанопіль якою мовою люди розмовляли? Звідки корені українськості у вашій творчості?
Від початків у мене була така наївна думка, яка зміцнилася в сімдесятих під час бесід зі слідчими КГБ (у той час саджали шістдесятників): якщо я живу в Україні, якщо прізвище у мене українське, якщо я закінчив українську школу, українською мовою думаю, тож я українець. Які тут питання?
А нині роздмухують питання русифікованості Донбасу. Але ж села там україномовні, навіть в промислових районах, за невеликим винятком (скажімо, в нашому Перевальському районі є два компактні російськомовні села, де колись оселились старовіри). Щоправда, в селищі, куди люди приїжджали звідусіль шахтарювати, школа-десятирічка – російськомовна. Тож діти з ближніх сіл, що вчилися в українських школах, змушені були закінчувати там дев’ятий-десятий клас російською мовою.
Ви питаєте, звідки в мені українськість? То природнє. Так само природно мислили і чинили дисиденти, які посилалися на статтю Конституції СРСР, де було чітко прописано право виходу республік зі складу Союзу. Їм заперечували: це не для вас написано, а для закордону. Тобто ця стаття неправдива. А хлопці у Львові (Лук’яненко, Кандиба та інші) повірили у правдивість цієї статті, намагалися створити партію, яка б проводила роз’яснювальну роботу серед населення щодо доцільності і потрібності виходу України зі складу СРСР на підставі цієї статті.
Отже, якщо я народився і записаний українцем, живу в Україні, мені ж треба було у повноті своїй втілювати це. А реалії йшли врозріз, скажімо, у донецькому виші, де я навчався, викладали українською мовою. Я ж не знав, що за таємним рішенням московського Політбюро ЦК впроваджувалась необов’язковість вивчення української мови.

Ви чималою мірою відповіли каламутникам-заколотникам, які стверджують, що схід країни цілком російськомовний. Радше виходить, що Україна для певної категорії людей є чужинською, іноземною. Логіка сепаратистів, м’яко кажучи, притягнута за вуха.
Роль сепаратистів і тим паче терористичних угруповань була б мізерною, якби Москва їх не підтримувала, не підказувала, які вимоги ставити, що робити. Без російських танків, гармат і ракет нічого б не було. Права росіян абсолютно не затискали на противагу українців, яких в Луганській області – більшість. Ну які їхні права? На обласному державному телебаченні ведучі, починаючи передачу, віталися на камеру українською мовою, а бесіду вже проводили російською.
Так само дитсадки у Луганську були українські в лапках. Вихователька казала: «Доброго ранку, дітки», ті відповідали, а далі з ними спілкувалася російською мовою й дитячі книжечки читала російською. Українського – нічого, а вважається, що дитсадок український. Є ж якісь контролюючі засади: завідуюча, обласний відділ освіти. Ті про все знали і нічого не міняли.

Україномовного виховання ніякого, контролю ніякого.
Вимоги дотримуватися десятої статті Конституції про державну мову ніхто не виконував. Власне, не тільки в Луганській, а й в багатьох областях.

Ви зараз в Ірпені. В Луганську йде війна. Хтось з родичів, знайомих там залишився?
Трошки північніше, де сепаратистів немає, живе поет Василь Старун. У Луганську, Донецьку, в селі є знайомі. Але з ними зв’язку немає, ні телефонного, ні інтернетного.

Тож про долю свого житла не відаєте?
Не знаю. Можливо, вже нічого не лишилося. Шкода, там багато напрацювань по казках. Архіви, листування, рукописи. Бібліотека, яку я збирав п’ятдесят років.

Ви з сином мешкали разом?
У Луганську жили разом. Тепер він у Києві, роботу знайшов, квартиру знімає. З Луганська виїхав раніше за мене, бо став боятися: його знайомого (той мав номер телефону мого сина), пов’язаного з Правим сектором, викрали сепаратисти і десь утримували в підвалах СБУ (власне, самі сбушники й стали сепаратистами, захопили приміщення зі зброєю).

Ваш син – громадський діяч?
Якийсь час був одним із керівників Руху (Тарасюка) в області. Але відійшов від того. Взагалі-то він український філолог. Історію викладав. Однак його витіснили з викладацтва. У ліцеї вимагали викладати історію з поправками на Луганщину, тобто, щоб йшлося про організацію «Молода гвардія», Ворошилова тощо. Син на це не пішов. Знайомий директор брав його в школу викладати історію України, але російською мовою. Син і на це не погодився.

Що він в Києві робить?
Працює менеджером у торгівлі. Він вже і в Луганську працював у філії донецької фірми. В офісі не сидить, їздить по торгових точках, збирає замовлення, потім інші люди за тими замовленнями розвозять товари.
Мені дещо легше, я – пенсіонер, а синові робота потрібна. Оренда квартири у Києві – 2500 гривень, а ще треба за щось жити, якимось коректором не протримаєшся. Та й власне не було пропозицій у філологічній сфері.

Над чим працюєте, з ким спілкуєтеся?
Я тут вимушено перебуваю. Роками не їздив до Києва. Нащо? У мене робота, я працював над казками, вірші писав. Багато взяв незавершених сюди, десь із 15 віршів завершив уже тут.

Поезія, Слава Богу, пишеться…
Кожного дня зранку щось поправляю, додаю, віднімаю. Після обіду читаю літературу, пресу.
Всі тепер звернули на мене увагу, з різних телеканалів, газет… Я вже стільки інтерв’ю надавав, більше, ніж віршів написав за своє життя. Ось канал «24» приїздив, канал «Культура». Громадське телебачення запрошує на прямий ефір. Я в трамваї боюся їздити, а тут прямий ефір. Відмовляюся.
Вже обурюються, що я в одному з інтерв’ю, надрукованому в «Тижні», на запитання про стосунки зі Стусом (ми познайомилися на якомусь вечорі у Спілці письменників, а згодом часто зустрічалися на квартирі у Світличного) сказав, що не листувався з ним. Річ у тім, що листування з тими, хто був в таборах, було лімітованим. Лише згодом я дізнався, що звідти можна було написати родичам лист чи два, а туди не було обмежень. Але я тоді не знав цього. Та якби навіть знав, не писав би. Бо це наражати себе на неприємності. Не обов’язково посадили б, кагебісти мали мільйони засобів, щоб зіпсувати життя. Я працював тоді на шахті, мав чотиригодинний робочий день, а опісля – в радгоспі електриком із ненормованим днем, нічними викликами тощо. Звільнивши з шахти, мене довго нікуди не брали на роботу. Заявляв мені один кагебіст, мовляв, «у брата хліба проситимеш». Тому листуватися тоді зі Стусом я не міг. Хоча були такі, що йому писали. Але ж невідомо, звідки в них була така сміливість. Бо я таки боявся. А якщо вони не мали страху, то чому? І чому їх не торкнулися репресії?
Отже, дехто листувався зі Стусом. З його листів, опублікованих в «Літературній Україні», видно, як один чоловік домовлявся з ним про зустріч, зібрався навіть їхати до Стуса на висилку в Магаданську область в селище Матроське.

І хто цей чоловік?
От і я зацікавився: хто мав таку сміливість? Чому він такий сміливий був? Стус пише в одному з листів: «Чому мені не пише Володя Міщенко?» Це – поет, вони разом навчалися. Та Володя Міщенко з тих же самих причин не писав, що і я, боявся наразити себе на всякі неприємності, могли б викинути з роботи.

Перекрили б кисень повсюдно…
Так. А Міщенко тоді друкувався, могли це прикрити, казали б: «Черга. Твори не підходять за тематикою чи настроєм…» А тут раптом знаходиться сміливець, який домовляється з Василем Стусом про зустріч. Це – Олег Орач. Я ж в «Українському тижні» натякнув, що на контакт з табірниками йшли неспроста, дозволяли… Двоюрідний брат Орача, який зі мною листувався і приїжджав до мене додому, прочитав це інтерв’ю і сприйняв це, як закид. Потелефонував, обурився. Отже, наживаю через інтерв’ю ворогів.
Крім журналістів з ТБ, газет, приїжджали до мене Любов Голота з Павлом Мовчаном, Анатолій Качан, Василь Герасим’юк
Група молодих поетів завітала, привезли свої книжки. Тож є що читати.

Певно, Сергій Пантюк організував.
А ще Люба Якимчук, Олег Коцарев. Колись я просив: «Книжки виходять, а в Луганську вони мені не доступні. Хай той чи той надішле мені». От приїхали і попривозили.

Є яскраві імена, самородки.
У них є можливості для розвитку. Бо доступно багато джерел, особливо через Інтернет. І видається багато. Не те, що у мій час. Колись я зацікавився, наприклад, французьким поетом Рене Шаром, по рядку його вишукував: у статтях і монографіях про французьку літературу, де наводилися його поезії. Врешті роздрукував на машинці, зробив обкладинку і зшив.
Вірші італійця Еудженіо Монтале з різних джерел збирав, скажімо, з журналу «Всесвіт» або «Иностранная литература». А тепер все це доступно. В Інтернеті я поставив Еудженіо Монтале на пошук, там стільки монографій і статей, його віршів і прози. Ото духовної поживи!

Ви, як кажуть, на вістрі, не ведете пенсіонерський спосіб життя.
Тепер мені вже пізно копирсатися. Пригадую бородатий анекдот. У чукчі запитують: «Ти читав Толстого?» «Ні». «Пушкіна?» – «Ні». – «Та ти ж нічого не читав!» «А чукча не читач, чукча – письменник». Мені вже запізно ганятися за новим, модерновим читанням. А молодим якраз! Прекрасний час. Вони з такою жагою читають. Все доступне. А я по рядках збирав.
Спілкувався і фотографував Володимир КОСКІН

Comments

Написати новий коментар

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
  • Web page addresses and e-mail addresses turn into links automatically.
  • Lines and paragraphs break automatically.

More information about formatting options

Коментоване Популярне

Приєднуйтесь!